— Тобі потрібен хліб, бо дорога твоя важка й небезпечна, — казали вони і квапливо йшли, щоб устигнути ще раз послухати Ведера й Кадера — задля розваги.
Навідались вояки й до Матіаса. Коли вони зайшли, я сидів у кухні на стільці і з ляку аж помертвів. Але Матіас не втратив мужності.
— Чого ви шукаєте? — спитав він. — Того Юнатана Лев'ячого Серця взагалі, мабуть, немає. Ви його вигадали, щоб ходити по хатах і робити людям розгардіяш.
Тенгілові вояки й справді зробили в хаті розгардіяш. Вони почали з кімнати, скидали на підлогу постіль з ліжка, тоді заходилися нишпорити в шафі й теж повикидали з неї все — з дурного розуму. Невже вони думали, що Юнатан міг сидіти в шафі?
— Може, заглянете в нічний горщик? — поглузував Матіас.
Вояки розсердилися.
Потім вони перейшли до кухні й накинулись на скриню. Я сидів на стільці й відчував, як у мені здіймається ненависть. Адже саме цього вечора ми з Юнатаном мали залишити долину! Я подумав: якщо вони зараз знайдуть Юнатана, я не знаю, що зроблю. Невже Юнатана спіймають, коли він от-от має покинути долину? Ні, цього не повинно статися!
Матіас напхав у скриню старого одягу, вовни і різного дрантя, щоб з комірчини не чути було ніяких звуків, і вояки все те викидали додолу.
А тоді… Мені захотілось крикнути так, щоб попадали стіни, бо один вояк уперся плечем у скриню й почав відсувати її вбік. Але в мене раптом не стало голосу. Я наче закам'янів на стільці, тільки ненавидів того вояка лютою ненавистю, ненавидів усе в ньому, грубі руки, потилицю й бородавку на лобі. Я ненавидів його, бо знав: зараз він побачить дверці до сховку і Юнатанові буде кінець.
Та крик однаково пролунав.
— Дивіться, горимо! — закричав Матіас. — Це Тенгіл наказав вам розпалювати в хатах пожежі?
Не знаю, як це сталося, але він не брехав. На підлозі шпарко горіла вовна, і вояки заходились гасити полум'я. Вони затоптували його, збивали руками, метушились, лаялись, а врешті перевернули на нього діжку з водою. Вогонь погас, не дуже довго й погорівши. Та Матіас не вгавав і далі люто кричав на вояків:
— Ви що, з глузду з'їхали? Хіба можна кидати вовну так близько від вогнища, з якого на всі боки скачуть іскри?
Вояк із бородавкою розсердився.
— Мовчи, старий! — гримнув він. — А то я знайду багато способів заткнути тобі пельку!
Та Матіас не злякався.
— Хоч приберіть після себе в хаті, — сказав він. — Гляньте, який тут свинюшник!
Виявилося, що це був найкращий засіб викурити їх із хати.
— Сам прибирай свій свинюшник! — огризнувся той, що з бородавкою, і перший ушився.
Решта пішла за ним, навіть двері поледачились зачинити.
— Всі як один дурні непроторенні, — зробив висновок Матіас.
— Але добре, що почалась пожежа, — сказав я. — Як пощастило Юнатанові!
Матіас подмухав на свої пучки.
— Так, часом невеличка пожежа до речі, — погодився він. — Хоч і незручно вигрібати жар із вогнища голими руками. Пече в пальці.
Та на цьому наша біда не скінчилась, як я сподівався. Вояки пішли обшукати ще й стайню, а потім той з бородавкою вернувся до хати і сказав Матіасові:
— У тебе, старий, двоє коней. Ти хіба не знаєш, що в Шипшиновій Долині нікому не можна тримати більше як одного коня? Ми пришлемо ввечері чоловіка з того боку, і він забере того, з лисиною. Ти подаруєш його Тенгілові.
— То хлопчиків кінь, — заперечив Матіас.
— Ну, а тепер буде Тенгілів.
Ось що сказав той вояк. Я заплакав. Адже цього вечора ми з Юнатаном мали залишити Шипшинову Долину. Наш довгий підземний хід був готовий. А мені досі навіть на думку не спадало, що буде з нашими кіньми. Не могли ж ми забрати з собою Гріма й Ф'ялара підземним ходом, вони тудою не пролізли б. Який я був дурний, що досі цього не зрозумів! Адже нам доведеться залишити коней у Матіаса. Чи нам і так мало лиха, треба ще гіршого? Мій Ф'ялар дістанеться Тенгілові! Як тільки моє серце витримало, не розірвалося з розпуки.
Вояк з бородавкою сягнув рукою в кишеню, витяг дерев'яну дощечку й тицьнув її Матіасові під ніс.
— Постав тут свій хрестик, — сказав він.
— Навіщо? — спитав Матіас.
— Це означатиме, що ти радо віддаєш Тенгілові коня.
— Я зовсім не радий, — заперечив Матіас. Тоді вояк підступив до нього з оголеним мечем.
— Звичайно, ти радий! — сказав він. — Ти страшенно радий і засвідчуєш це хрестиком на дощечці. Даси цю дощечку тому чоловікові з Карманяки, що приїде по коня. Бо Тенгілові потрібен доказ, що ти віддав коня добровільно. Зрозумів?
І він так турнув Матіаса, що той мало не впав.
Що Матіас мав робити? Він поставив хрестик, і вояки пішли з його двору, подалися шукати Юнатана в іншій садибі.
Це був наш останній вечір у Матіасовій хаті. Востаннє ми сиділи біля його столу, востаннє він нагодував нас своєю юшкою. Ми всі троє були засмучені. А найдужче я. Я плакав. За Ф'яларом. І за Матіасом. Адже він став мені майже рідним дідом, і тепер доведеться покинути його. Я плакав ще й тому, що я такий малий, лякливий і нічого не можу вдіяти, коли приходить ось такий вояк і штовхає мого діда.
Юнатан також сидів задуманий, та раптом він промурмотів:
— Якби я знав гасло!
— Яке гасло? — спитав я.
— Ти хіба не знаєш, що треба сказати гасло, коли входиш у головну браму чи виходиш із неї?
— Так, знаю, — відповів я. — До того ж, знаю й гасло. "Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!" Я чув його від Йоссі, хіба я не казав?
Юнатан витріщив на мене очі. Він довго мовчки дивився на мене, тоді засміявся.
— Хрущику, ти мені подобаєшся, — сказав він. — Ти це теж знаєш?
Я не міг зрозуміти, чого він так зрадів тому гаслові. Не думає ж він іти через головну браму? Та однаково я був задоволений, що зміг трохи розважити його такою дрібницею.
Матіас пішов прибирати в кімнаті, і Юнатан кинувся за ним. Вони довго про щось стиха розмовляли, не знаю, про що. Я почув тільки, як Юнатан спитав:
— Доглянете мого брата, якщо мені не пощастить? Невдовзі він повернувся і сказав:
— А тепер слухай, Хрущику. Я візьму свої речі й поїду перший. А ти чекай у Матіаса, поки я не дам тобі знаку. Мене довгенько не буде, бо спершу я мушу владнати одну справу.
О, як мені це не сподобалося! Я ніколи не вмів чекати на нього, особливо коли боявся. А тепер я боявся. Бо хтозна, що з Юнатаном станеться, як він вилізе з підземного ходу. І яку справу він хоче владнати, що може не пощастити?