— Тиране! Тобі не спадало на думку, що й ти колись помреш? — крикнув він і плюнув на Тенгіла.
Той і оком не змигнув. Тільки дав знак рукою, і вояк, що стояв найближче, підняв меча. Я бачив, як блиснуло на сонці лезо, але тієї миті Юнатан схопив мене за голову й притиснув до своїх грудей, затулив мені обличчя, щоб я більше нічого не вгледів. Та я відчув, а може, й почув, як він хлипнув.
Дорогою додому Юнатан плакав. А він ніколи не мав звички плакати.
Того дня в Шипшиновій Долині було сумно. Всі плакали. Всі, крім Тенгілових вояків. Ті, навпаки, раділи, коли Тенгіл приїздив у Шипшинову Долину, бо він тоді влаштовував для них бенкет. Ще не встигла висохнути кров бідолахи, якого щойно закатували, а на майдан викотили велику діжу з пивом і заходилися пекти на рожнах цілих поросят. Над долиною нависав густий чад, а Тенгі-лові вояки їли, пили й вихваляли свого володаря, що дав їм стільки добра.
— Але ці поросята, якими вони напихаються, і те пиво, яке вони жлуктять, — наше, з Шипшинової Долини, — сказав Матіас.
Сам Тенгіл не брав участі в бенкеті. Натикавшись удосталь пальцем на людей, він подався річкою додому.
— Тепер він сидить задоволений у своєму замку й думає, що нагнав страху всім у Шипшиновій Долині, — сказав Юнатан, коли ми йшли додому. — І гадає, що тут у нас самі лише залякані раби.
— Та він помиляється, — сказав Матіас. — Тенгіл не розуміє, що він не зможе підкорити народ, який бореться за свою свободу і тримається разом так, як тримаємось ми.
Ми проходили повз хатину, що потопала в яблунях, і Матіас сказав:
— Тут мешкав той, що його сьогодні вбили.
На порозі сиділа жінка. Я впізнав її, бо бачив, як вона голосила на майдані, коли Тенгіл показав пальцем на її чоловіка. Тепер вона сиділа й ножицями відрізала свою довгу русяву косу.
— Що ти робиш, Антоніє? — спитав Матіас. — Навіщо ти відрізаєш косу?
— На тятиви для луків, — відповіла жінка.
Більше вона нічого не сказала. Але я ніколи не забуду, які в неї були очі, коли вона вимовляла ці слова.
Багато за що в Шипшиновій Долині карали смертю, ще раніше розповідав мені Юнатан. Та найнебезпечніше було тримати зброю, цього нікому не прощали. Тенгілові вояки по всьому селищі, в кожній хаті і в кожному дворі шукали схованих луків, мечів та списів. Але ніколи нічого не знаходили. А проте не було жодної хати й жодного двору, де б люди не ховали й не кували зброї для боротьби, що колись нарешті мала початися.
Тенгіл обіцяв білих коней і тим, хто виказуватиме, де схована зброя.
— От же йолоп, — сказав Матіас. — Невже він сподівається знайти в Шипшиновій Долині хоч одного зрадника?
— Ні, тільки у Вишневій Долині є зрадник, — гірко мовив Юнатан.
Так, я знав, що поруч зі мною бородатий, у лахмітті, йде Юнатан, хоч мені й досі ніяк не вірилось, що це він.
— Йоссі не довелося спізнати тієї жорстокості й гніту, що спізнали ми, — сказав Матіас, — а то б він нізащо не робив того, що робить.
— Цікаво, як там Софія, — мовив Юнатан. — І дуже мені хотілося б знати, чи долетіла до неї Б'янка.
— Маймо надію, що долетіла, — сказав Матіас. — І що Софія вже вгамувала Йоссі.
Біля Матіасової хати ми побачили Гладкого Додіра. Він простягся на траві і грав у кості з трьома іншими вояками. Мабуть, вони мали вільний день, бо пролежали під кущами шипшини аж до вечора, нам їх було видно з вікна. Вони грали в кості, їли свинину й пили пиво, якого принесли з майдану ціле відро. Згодом вони кинули. грати в кості, вже тільки їли й пили. Тоді кинули їсти, лише пили. А потім уже не робили нічого, лише лазили під кущами шипшини, мов жуки. Нарешті всі четверо поснули.
їхні шоломи та плащі лежали на траві, де вони їх поскидали, бо кому приємно було б такого теплого дня пити пиво в товстому вовняному плащі!
— Якби про це довідався Тенгіл, то залив би їм сала за шкуру, — сказав Юнатан.
Він вийшов надвір, і не встиг я ще стривожитись за нього, як він вернувся з плащем і шоломом.
— Навіщо тобі ця погань? — спитав Матіас.
— Я ще не знаю, — відповів Юнатан. — Але, може, й знадобиться.
Він скинув із себе лахміття, відірвав бороду, надяг плаща та шолом, і перед нами з'явився страшний Тенгілів вояк. Матіас аж затремтів і попросив його задля безпеки віднести ту погань у сховок. Юнатан так і зробив.
Потім ми лягли й проспали до вечора, тому я не чув, що було, коли Гладкий Додір та його приятелі прокинулись і почали з'ясовувати, чий шолом і чий плащ зникли.
Опісля Матіас розповів нам, що він також заснув, та скоро прокинувся й чув у шипшинових кущах крик і лайку.
Вночі ми знов копали підземний хід.
— Ще три ночі — і скінчимо, — сказав Юнатан.
— А тоді що? — спитав я.
— Тоді я виберуся звідси, — відповів він. — Може, мені не пощастить, але принаймні треба спробувати. Я мушу звільнити Урвара.
— Тільки разом зі мною, — сказав я. — Більше я без тебе не залишусь. Куди підеш ти, туди й я.
Юнатан довго дивився на мене, потім сказав:
— Гаразд, якщо ти так хочеш, то я також хочу.
11
Мабуть, стільки м'яса й пива підохотило Тенгілових вояків, та й двадцятеро білих коней були для них доброю принадою. Бо тепер вони взялися запекло шукати Юнатана. А останнім часом нишпорили з ранку до вечора в кожному дворі і в кожному кутку. Юнатанові майже весь час доводилось сидіти в сховку, він мало не задихнувся там.
Ведер і Кадер їздили по селищі й зачитували відозву про мого брата. Один раз мені також випала нагода послухати, як вони торочили "про Тенгілового ворога Юнатана Лев'яче Серце, що злочинно перебрався через мур і десь ховається й досі в Шипшиновій Долині". Вони так описували його зовнішній вигляд: "Незвичайно вродливий юнак з русявим чубом і блакитними очима, високий, стрункий". Мабуть, так змалював його Йоссі.
Далі вони знов нагадували про смертну кару тому, хто переховує Юнатана, і про винагороду тому, хто викаже його сховок.
Поки Ведер і Кадер їздили по селищі й оголошували братові прикмети, мешканці Шипшинової Долини приходили до Матіаса попрощатися з Юнатаном і подякувати йому за все, що він для них зробив. Виявилося, багато більше, ніж мені було відомо.
— Ми тебе ніколи не забудемо, — казали вони із сльозами на очах і приносили йому хліб, хоч і самі майже голодували.