— Корецький! — кинув хтось серед стовпища.
— Урра-а-а!.. Корецький!.. Урра-а-а!..
І враз хтось вихопив у його з рук кошика, його самого підхопили чиїсь руки, багато рук, і він заколихався над головами великого стовпища, що залило ввесь майданчик перед тюрмою. Просто перед Корецьким маяв величезний білий прапор з написом червоними літерами: "Амністія". Далі червоніло ще кілька прапорів — менших.
— Урра! — загреміло ще дужче. — Урра, Корецький! Хай живе свобода!..
— Панове, що ви робите? Не терзайте ви так чоловіка!.. — почувся знайомий Корецькому голос. — Треба на звожчика!..
— Звожчика!.. Давай звожчика!.. — загукало кілька голосів. Корецького спустили додолу.
Стовпище розступилося, покидаючи прохід, і на кінці його Корецький побачив фаетон.
— Прошу вас, Євгене Петровичу, — промовив той же знайомий голос, і Корецького взяв під руку чоловік з чорною бородою, — добре знайомий йому адвокат Яковенко. Між двома лавами людей — панів, робітників, паній, панночок — вони пройшли до фаетону. Корецький сів у його, з ним Яковенко, а навпроти ще двоє людей, — всі троє стискали руку Корецькому, здоровкалися з ним, поздоровляли "з визволенням", але Корецький не розумів, хто ті двоє, і не розбирав, що з ним діється.
— Рушай до думи!.. — звелів Яковенко. — Швидше! Коні рушили. Але все стовпище посунуло за фаетоном, обступило його, і він мусив їхати ходою.
— Ну, хвала богові, — таки добилися! — казав Яковенко. — Знаєте: прокурор і жандарми ніяк не хотіли вас випускати. А я кажу... я був у депутації од мітингу... я кажу: для самої власті краще, коли випустите його, ніж коли доведете до нещастя... Адже перед тюрмою стоїть стовпище, готове щомить розбивати браму... Ну, вони й сами поміркували... Згодились... Тепер ми просто на мітинг... Всі вимагають, щоб ви там були, хочуть вас бачити...
— Який мітинг? — ледве міг спитатися Корецький. — З якого приводу?
— Як з якого? — здивувався Яковенко. — Ах! то ви, бідолашний, нічого не знаєте!.. Ви не читали телеграми... Панове! — гукнув він у стовпище. — Він не читав телеграми... Дайте телеграму!.. Швидше!..
— Телеграму! Телеграму!.. — розкотилося між народом, і кілька рук з великими аркушами простяглося до фаетону. Яковенко взяв один і подав Корецькому.
— Ось читайте: "Височайший манифест..." Конституція!..
Тремтячи як у пропасниці, почав Корецький читати. Очі не слухались, якось перескакували по словах, якийсь туман застилав літери...
— Читайте голосно!.. — Голосно хай хтось читає!.. — Почулося гукання. — Знову хай читають!..
Яковенко взяв у когось із рук ще один аркуш, устав у фаетоні, що ледве посувався серед стовпища, і, держачись однією рукою за передок, другою піднявши вгору білий аркуш, почав читати маніфест:
— "...даровать населению незыблемые основы гражданской свободы на началах действительной неприкосновенности личности, свободы слова, собраний и союзов", — одбивалося в вухах у Корецького голосне читання, але зараз же його покрили ще голосніші вигуки:
— Урра-а!.. Да здравствует свобода!.. Да здравствует конституция!..
— "...Установить, как незыблемое правило, чтобы никакой закон не мог восприять силу без одобрения Государственной Думы"...
— Ура!.. Да здравствует Государственная Дума!.. А Яковенко читав уже іншу телеграму. Уривки долітали до вуха Корецькому:
— "Известие о подписании конституции распространилось в Петербурге... Едва они собрались, как принесли со станка оттиски манифеста... Предложили почтить народ, мужественно завоевавший свободу".
— Ура!.. Хай живе народ!.. Хай живе свобода!.. Геть тюрми!.. Амністія!.. Амністія!..
Корецькому стиснуло горло, він почував, що коли не вдержиться, то зараз, зараз у його ринуть з очей сльози. Він заплющив очі і зціпив зуби.
Процесія помалу посувалася, і Яковенко тим часом розказував:
— Уночі ми получили маніфеста в редакції... Зараз же рішили випустити його окремим плакатом... У десять годин він уже по всьому городу гуляв... Народ висипав на вулиці, — ну, звісно, мітинг... Стали говорити. Амністія — перше слово... Панове, — каже доктор Лавренко, — поки дадуть амністію з Петербургу, — не забувайте, що в нашій тюрмі сидить борець за волю — Корецький. Добиваймось, щоб його випущено!.. Ну, звісно, в такі хвилини юрба не міркує довго... Так і шугнули до тюрми, — хотіли силоміць... Та вже ми вмовили взятися до легального способу... Ну, ото й вибрали депутацію з нас трьох: я, доктор Юрковський та Павло Семенович... — і він показує на тих двох, що сидять навпроти Корецького, і тоді тільки він пізнає їх.
А Яковенко все говорить. Він швидко, поспішаючись, уривками переказує Корецькому події двох останніх місяців: з'їзд земських і городських діячів, повсюдні мітинги, розрухи по городах і селах і, нарешті, величезний страйк залізничників та інших робітників, що спинив, спаралізував економічний рух усієї величезної держави... Все це Корецький чує, але спершу розуміє тільки частину казаного, уривки... Та помалу починає призвичаюватися до всього того, що тут із їм трапилося, починає розуміти його і своє становище серед цих нових подій. І невимовна радість обнімає його, аж із глибу душі починає рости щось велике, гарне, непереможне... І воно хоче вирватися на волю, виявитися чимсь — криком, — чим-небудь, аби тільки виявитися.
— Стій! Стій!
Фаетон спиняється, й Корецький помічає, що стовпище побільшало.
— Виходьмо... приїхали, — каже йому Яковенко.
Він виходить. Яковенко бере його за руку й починає протискуватися крізь натовп.
— Пропустіть... пустіть, панове! — говорить адвокат. — Дайте пройти до помосту, — дуже пильна справа.
Люди нехотя поступаються і пропускають у вузький прохід — щілину, що зараз же знову затуляється за їми.
Корецький з Яковенком довго протискуються тим проходом, аж поки нарешті ноги їх намацують щось ніби східці.
— Обережніше... обережніше... не впадіть!.. Отут східець... — каже Яковенко й тягне за руку Корецького вгору, все серед того ж натовпу.
Корецький силкується не впасти, намацує ногами серед чужих ніг якісь ніби дошки і сходить усе вище й вище, увесь час дивлячися вниз і пильнуючи своїх рухів.
— Ну, прийшли! — говорить Яковенко.