Та вітер знову наскочив, фюзеляж затремтів і зсунувся з місця.
— Тримайте гас! — вигукнув Водоп'янов.
Бак захитався, перекинувся на бік і покотився на Руперта, який сидів навшпиньки біля росіянина. Він ударив його в спину, кинув на ліжко, і обидва впали на підлогу.
Сніг знову вдерся всередину, ніби розлючений циклоп, що хоче вигнати зайд із своєї печери. Бак відкотився, і Ройс спробував упіймати його. Вхід знову завалило, а те, що лишилося од запони, вмить подерлося на шмаття. Ліхтар грюкнув і погас. Друга хвиля вітру мало не підхопила їх. Фюзеляж злетів і впав.
Знову бідолаха Ройс узявся за каторжну працю.
Зопалу він не вдягнув хутряної куртки, а вискочив з лопатою і почав закидати снігом вирву. Скажений вітер, ніби збиткуючись, вмить видував зернистий сніг і розвіював у темряві. Руперт не міг устояти, кинув лопату і, ставши навкарачки, горнув сніг руками й ногами, трамбуючи, набиваючи й прикриваючи од вітру.
А вітер пронизував його, і сніг танув на тілі. Ройс миттю змок до нитки. Тільки шалений рух не давав йому замерзнути. Та ось холод став перемагати. Бідолаху опали дрижаки, і він затрясся, мов у лихоманці.
Кожна хвилина загрожувала його життю. Тіло здатне зносити холод лише до тих пір, поки не втратить більше тепла, аніж воно в змозі поновити.
Проте Руперт спочатку засвітив ліхтар, запалив примус, і лише тоді, закоцюрбленими, порізаними до крові пальцями, задубілими так, що він уже навіть не чув їх, взявся здирати з себе цупку одежу і нарешті заповз у мішок.
— Руперте,— покликав Водоп'янов,— Вам треба— рухатись...
Та зуби в Ройса до того цокотіли, що він боявся одкрити рота.
— Вилазьте. Зодягніть моє та рухайтесь. Я вас благаю, Руперте, чуєте?
Це здалося Ройсові зовсім дурним, і він навіть не відповів. Адже коли він виповзе з мішка, в нього не вистачить сил нап'ясти на себе важкі штани та куртку Водо-п'янова.
— Все гаразд,— хотів він вимовити, але пробелькотів щось зовсім невиразне.
Проте вилазити з мішка не став, підвівся в ньому і почав тупати по підлозі.
— От так,— підбадьорював Водоп'янов.— Молодець! — Він схвильовано кивав головою в такт підскакуванням Ройса, який хитався у вузенькому просторі, що відділяв їх.
Та рухи знемагали Руперта, який знав, що виснаження доб'є його. Тому знову ліг, вважаючи за краще поспати.
Він сховав голову в мішок і розслабився, не борючись більше з дрижаками марним напруженням тіла. Потім заплющив очі. Сон — його єдиний порятунок. А вітер, не вгаваючи, тряс фюзеляж, і за кожним поштовхом Ройс мимоволі здригався. Коли їх знову зірве з місця, він уже ие аможе вилізти з мішка та взятися до роботи. До того ж його мучило становище Водоп'янова. Бідолаха так і лишився на підлозі.
А потім він раптом заснув, і йому снилося, що їде по Англії в поїзді, дим заснував купе і приховав од нього дружину Джоанну, шестирічну Тесе і десятилітнього Роланда в шкільному костюмчику з довгими штанцями, що їх він зодягав лише на вимогу матінки.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Дружина, певно, вважає, що він загинув. Та що б вона там не думала, їй зараз нелегко.
Джоанна дуже вразлива, і вже навіть сама гадка про його смерть — велике горе для неї. Вона мислить по-своєму і нізащо не повірить, що він десь там, поки не побачить його живим і здоровим.
А діти?
— Ні, ні,— сумно вмовляв він її у напівсні.— Не роби цього, Джоанно. Не кажи їм, поки не знатимеш напевно.
її прямота не мусить перемагати веління серця. Коли була ще молода, це якось пасувало до всіх її звичок і характеру, а зараз* у свої тридцять сім, Джо була вже занадто неврівноважена і черства. "Чесність не мусить бути карою господньою..." Але ж у дітях вона іншого гатунку!..
Руперт гудив себе, що навіть тут намагається захищати свої принципи і не вгаває виховувати її, повертаючись до старих суперечок. Джо завжди була надто запальна...
— Годі тобі! — пробурчав він.
Не треба думати про них, це лиш пригнічує і викликає зневіру. "Не думай, і все буде гаразд",— наказував він собі. Та вдень і вночі вони вдиралися в його свідомість так настирливо, що бідолаха мало не втрачав глузд. Неабияких зусиль коштувало йому одігнати ті видіння, і він навіть кричав на них: "Облиште мене! Благаю вас!" — коли згадки про кожного з них: про Джо, таку ніжну й красиву, про дітей, що начебто були, як і всі діти, а тут ввижалися до
того зворушливими і прекрасними, що він гірко плакав, пригадуючи їх личка, їх смішні рухи і звички, їх віддані довірливі очі.
Чому він не подумав про них, плигаючи на крижину? Що він робить тут з оцим немічним росіянином? Навіщо він тут?
"Облиште мене!" — знову й знову благав він.
Та вони не відходили, і його навіть пойняв жах від одної думки про те, що його порятунок тепер залежав од того, буде чи не буде він мучитися настирним прагненням знову побачити їх.
"Я став аж надто чутливий",— подумав Руперт і, розплющивши очі, знову відчув, як печуть подряпини на руках і ногах, як болісно злиплись од гною повіки й до чого він стомлений та голодний.
— Ну як, Руперте? — спитав Водоп'янов.— Оклигав? А ліхтар погас. Я намагався дістати його, та не зміг.
Темрява гнітила Ройса, і він зрадів, почувши голос росіянина.
— Нічого,— мовив він.— Я зараз устану. Скільки я спав?
— Чотирнадцять годин,— сказав той, дивлячись на фоо форичний циферблат свого хронометра.— Уже, певно, ранок.
Ось до чого призводила вічна темрява: вони ніяк не могли визначити, ранок уже, чи ще вечір. На перших порах свого перебування збилися з ліку і тепер завжди сперечалися, що зараз — десята ранку чи вечора?
— Ранок,— наполягав Водоп'янов.— І до того ж сьогодні зимове рівнодення. Сонце — над південним полюсом. У мене в Мирному двоє друзів. Напевне, думають, що я загинув. Зітхають: "Бідолаха Водоп'янов!" Та від сьогодні, Руперте, сонечко посуватиметься до нас. Авжеж...
І справді, сонце вирушило в далеку дорогу на північ, і, можливо, через місяць його бліде відображення з'явиться на сході, а потім бризне з-за горизонту золотим промінням.
— Як ви себе почуваєте? — допитувався Водоп'янов. *
— Полежу ще хвильку,— знеможено відповів Руперт,— а потім устану. Тільки не дозволяйте мені спати. Ось трохи полежу і встану.