Бранець своєї землі

Сторінка 75 з 76

Джеймс Олдрідж

— Ніхто в цьому не винен, крім нас самих. Що стосується мене, то я йшов уторованою стежкою: дозволяв, щоб, за мене думали газети й усілякі фахівці з міжнародних проблем. І я вірив будь-яким вигадкам і дурницям, навіть не задумуючись. І якщо беру зараз усе під сумнів, то лише тому, що зрозумів: так далі продовжуватись не може. Інакше я зостався б набитим дурнем.

— Всі ми іноді помиляємось,— добродушно вставив Федір.

— І все ж,— перебив його Руперт,— ви не зробите з мене комуніста. Навпаки! Коли я їхав сюди, то відмовився від спадщини, а зараз їду додому з рішучим наміром повернути свої гроші. Не знаю навіщо. Досі я не був капіталістом, але тепер можу ним стати.

— Не зможете! — запевнив Федір.

— А чому? Всі мої утопії були фальшивими, всі погляди непевними. Тепер я потребую грошей. Хочу, щоб моя жінка й діти жили по-людськи. Кожен має право на це, то чому б не почати з власних дітей? Що ж стосується мене, то я, перш за все, мушу з'ясувати, що й до чого. Для цього теж потрібні гроші. Недарма світ не розумів сам себе. У нього не вистачав на це ні часу, ні витривалості. Нехай я стану капіталістом, але наберусь терпіння й докопаюся до суті. Десь же мусить вона бути...

Федір підвівся, посміхаючись.

— Не вийде з вас справжнього капіталіста, Руперте. Та й чого ви досягнете, ставши експлуататором? Ні! Я навіть не можу уявити вас розжирілим капіталістом..

І став одягати плащ. Нерви у Руперта були натягнуті, як струни. Федір ще трохи повагався. Задумано дивлячись на Ніну, він, здавалося, щось вирішував, та коли розкрив рот, щоб заговорити, у двері постукали.

Пізної — майнуло в голові у Руперта. Це його доля стукає в двері І Він аж похолов.

Ніна одчинила, і на порозі справді з'явилася його доля, але в образі сина.

— Роланд! — вигукнула Ніна.— Де ти так забруднився? Він був весь мокрий і заліплений брудом з ніг до голови.

— Ми гуляли в футбол, а поліцейський каже, що в саду грати не можна...

— Переодягнись! — наказала Ніна.— Мерщій! Глянь, на кого ти схожий!

Роланд навіть не подивився на батька і, зрозуміло, не помітив, як той повертається до життя. Хлопчик радо дозволяв Ніні наказувати йому, що робити, він серцем почував її особливу любов до нього, не таку, як турботи батьків. Руперт глипнув на Ніну і зрозумів, скільки тепла у цієї матері, яка втратила своїх дітей. Роланд був для неї не тільки сином коханого, а й її власним сином.

— Руперте! — почув він голос Федора.

— Що?

— Як ви почуваєте себе? — Той пильно дивився на нього.

Руперт навіть забув, що хворий, що його мучить лихоманка, що воля його підірвана хворобою. Та раптом на нього наринула хвиля бадьорості.

— Добре,— одказав він.— Зовсім непогано.

— Чому ж ви не встаєте?

Руперт глянув на загадкове обличчя Федора і всоте спитав себе, що він за один?

— Ай справді! — заявив він.— Я, мабуть, уже встану.

— Як ви гадаєте, у вас таки сухоти?

— Це у вас треба спитати. Ви ж лікар, а не я.

— А я питаю у вас.

— Ні,— одказав Руперт,— я не вірю, що в мене сухоти. І хай мені грець, якщо повірю.

— Чудово! Я теж вважаю, що нічогісінько у вас нема. Коли така людина, як ви, раптом розклеюється, причину слід шукати ось тут,—Федір постукав себе по серцю.— Я думаю, у вас нема нічого серйозного, з чим ви не впоралися б самі.

Руперт лунко зареготав.

— Так, Тедді! Ви маєте рацію.

— На мій погляд, все, що вам було потрібно,— це добро посперечатись, чи не так?

Невже він оце займався з ним психотерапією? Невже 'затіяв цю суперечку з метою розбуркати його, підняти настрій і зігріти задубіле од страху серце? Невже Федір такий чутливий і так глибоко знає людську душу?

— Ніно! — крикнув той,— Я вже йду.

— Зараз,— озвалась вона і повернулась до кімнати.

— Одішліть його завтрашнім поїздом,— порадив Федір, беручи її під руку.

— Але ж лікарі...

— К бісу лікарів!.Хай їде додому. Це для нього найліпші ліки. А коли затримається тут, то, може, й назовсім...

Ніна кивнула, хоч Руперт і не був певен, що вона зрозуміла його слова.

— Я прийду проводжати вас на станцію,—пообіцяв Федір.

— Дякую,— одказав Руперт.— Ви мене дуже підтримали, Тедді. Не знаю, як і дякувати...

— Ой! — Федір простяг руку до кишені.— Я й забув вам передати. Мені дали це в Севастополі, коли я повертався туди.

Він вийняв синій путівник Руперта.

— Тут годі шукати чогось цікавого,— вів далі Федір.— Не розумію, чого ви так жалкували за ним.

Руперт мовчки взяв книжечку, а коли двері за Федором зачинилися, полегшено зітхнув.

— Знаєте, Ніно, мені нелегко буде прощатися з такими друзями...

Вона лише лагідно глянула на нього.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Цього разу Ніну зрадили передбачливість і витримка: коли вони з Рупертом прибули на станцію, часу залишалося дуже мало, до того ж ніяк не могли знайти носильника.

— Ми спізнимось! — у відчаї вигукнула Ніна і, вхопивши важку валізу, потягла сама.

Сумні години розлуки вона провела, як у лихоманці: оформляла візи, купувала квитки, віднаджувала відвідувачів, що хотіли обов'язково бачити Руперта. Крім того, треба було потурбуватись, щоб принесли з пральні білизну, почистили Роланду черевики, спакували книги, викликали лікаря, який би дав Рупертові дозвіл їхати. Професор послав свою молоду асистентку, яка чомусь довго не йшла.

— Боже! Я вже думала, що ви ніколи не прийдете,— хвилювалась Ніна.

Лікарка сердилась, що її одірвали від більш важливих справ, і сухо мовила Рупертові:

— Приїхавши в Лондон, підете в тубдиспансер. Аналізи дали негативні наслідки, проте у вас гостре недокрів'я.

— Значить, це не сухоти?

— Судячи з усього, ні,— неохоче мовила вона.— У вас їх ніколи й не було.

Ще один тягар спав у нього з душі. Руперт глянув на Ніну — лице його проясніло.

— Слава богу! — зраділа вона.

— Проте цілком можливо, що у вас склероз легень,— попередила лікарка,— Отож ви мусите звернутись у диспансер...

— Що значить склероз легень? — запитав він, і не чекаючи відповіді, додав: — Я й знати нічого не хочу.

Якщо в нього немає сухот, то все інше — дурниці. Федір має рацію: він легко впорається з усім,

— Коли відчуєте слабість, прийміть ось ці таблетки.

Руперт узяв їх, потиснув руку лікарці й покликав Роланда — той знімав усе з балкона камерою, яку подарував йому Федір.