Йому так і кортіло сховати ручку, що виглядала з кишені, та якось стримав себе. Надто багато зараз од неї залежало!
— Англійською мовою,—сказав офіцер, гортаючи книгу.
Якби поглянув на світло, то неодмінно засвідчив би сліди "чорнила", хоч Руперт і намагався писати ледве-ледве. Яка дурнувата вигадка, ці ручки! Невже таким чином можливо вирішувати долю світу?..
— В Євпаторії, навпроти товарної станції, є пам'ятник російським воїнам, що билися проти англійців і французів у 1854 році. Це дуже старе місто,— казав офіцер.— Ви відвідаєте його?
— Не знаю.
— Тепер це дитячий курорт. Там найм'якший клімат у всій країні. В піску жодної пилинки, поблизу немає заводів, температура завжди помірна. Сотні тисяч дітей їдуть туди щороку.
Руперт кивнув, а той погортав путівник і глянув на нього.
— Хіба ви не знали, що в Севастополь не пускають іноземців, містере Ройс?
— Знав. Проте я вважав, що нам дали дозвіл. Це не моя...— Він не міг пригадати слова "турбота", й натомість сказав "робота".
— Ну, а Херсонес? Хіба ви не знали, що туди не пускають навіть наших туристів?
Так Руперт випадково дізнався "з авторитетних джерел" те, що хотілося знати Колмену; та й Лілл міг бути задоволений. Коли цей півострів закрито навіть для радянських туристів, то на ньому розміщено щось дуже важливе.
— Ні, не знав.— Руперт вперто підшукував слова.— А мене саме цей півострів цікавить. Я приїхав до Радянського Союзу, щоб побувати в грецьких полісах. Херсонес — одне з найцікавіших місць.
— Розумію...-—Путівник все. ще був у його руках.— Посидьте, будь ласка.— І вийшов, забравши з ообою книгу.
Пальці Руперта потяглися до ручки Колмека. Та він стримав себе, хоч не міг вгамувати хвилювання. Його під-
вважала його частиною Севастополя. Пробачте, я так шко-
зона... Як мені спокутувати свою вину? — Та годі вам так побиватися. Ходімо! За спипото стояв вартовий, котрий привіз їх сюди.
Вигляд у нього був присоромлений.
— Я так озлилась на оцього. Мусив же він чути про вас. Навіщо тягти сюди, коли варт було сказати, що Херсонес закрито, і ми поїхали б.
— Нічого,— нетерпелививсь Руперт.— Годі й думати
— Та ж ми можемо ще оглянути місто. Подивимось діораму...
— Ні, ні, їдьмо до санаторію.
— Зостаньтесь! — прохала Ніна, поки вони спускалися східцями в супроводі вартового.:—Я ніколи ле прощу собі, коли ви так нічого й не побачите.. ,
. Руперт взяв її під руку. •~ Офіцер, котрий мене допитував, забрав англійського
Руперт ще довго картав себе: так, мовл навіщо зробив таку дурницю...
Раптом двері відчинилися, і вбігла Ніна.
— Руиерте! — крикнула вона, наче і щось загрожувало.— Я так шкодую.— її 1
про це.
путівника, що я придбав собі в Ялті. Його можуть мені повернути?
Ніна звернулась до вартового. Той миттю кинувся назад, а вони ждали його на ехідцях. Ніна тримала Руперта за руку, і йому приємно було відчувати її теплу долоню.
— Черговий, котрий узяв вашу книгу, пішов,— повідомив вартовий.— Ми одішлемо її вам до санаторію.
— Вона потрібна мені заразГ
— Ми купимо, іншу,— запропонувала Ніна.
Руперт розумів, що йому не так важливо повернути книгу, як зважити своє становище. Чи не перебільшує він небезпеки? Може, це просто збіг обставин? А коли його підозра має підставу? Тоді треба будь-що вимагати повернення путівника.
— Мені потрібна ця книга,— повторив він Ніні.
— Навіщо? Купимо іншу.
— Нічого не знаю. Вони мусять її повернути.
Ніна знову звернулась до вартового. Той повернувся ще раз, потім сказав, що говорив з черговим по телефону. Він залишив книгу на столі, але хтось її взяв.
Руперт вирішив, що наполягати марно, навіть небезпечно.
— Гаразд,— етенув вій плечима.— Хай і так, ходімо подивимось вашу панораму. Опісля повернемось, може, знайдеться...
— Чудово! — зраділа Ніна.— Хоч, я гадаю, ми змогли б купити її. Вони є у будь-якій книгарні.
— Англійською мовою?!
— Так. Наші студенти користуються ними. Руперта зросив піт, і Ніна відчула його хвилювання.
— Не треба сердитись. У нас бувають недогляди. Навіщо приймати все так до серця?
Вони вийшли на вулицю, де ждала машина; поряд з водієм сидів Федір і читав книгу в синій обгортці. Руперт аж здригнувся.
— Вона у Тедді! — вигукнув він.
— Я купив російський путівник,— проказав той, байдуже споглядаючи Руперта.— От чудасія! Я досі не знав, що Севастополю дав ім'я Суворов і що це по-грецьки означає: "Чудове місто". А ви знали це? — спитав він Руперта, коли той сідав у машину.
— Нічого я не знав,— буркнув Руперт.
Вій намагався розгадати цю людину. Клеїть дурня чи вдає з себе простачка? Мабуть, навмисне підстроїв усе?
Що він може знати? Чому придбав цього путівника російською мовою? На худорлявому, спокійному обличчі Федора годі було щось розібрати. Та, можливо, подумав Руперт, і його власне лице скаже не більше. До того ж Тедді й не відає, як мучить його совість.
"Боже, ну і встряв же я!" — ганив він себе. Хоч не це було головне, а той душевний розлад, який виник у нього після всіх пригод. Боротьба двох світів відбувалася тепер у його власному серці. Це він добре розумів.
Машина одвезла їх до іншої гори і, висівши з неї, вони опинились у круглій будові та побачили панораму оборони Малахового Кургана. Тут було зображено всі подробиці битви: солдати, великі й малі гармати, ядра, лікарі в закривавлених фартухах, розбиті окопи, генерал у зеленому кітелі, а біля підніжжя — англійські й французькі загони під білими хмарками вибухів. Все так мистецьки виконано, що Руперт раптом відчув себе у вирі бою.
"Війна, одна війнаї — сумно хитав він головою.— Весь цей край ніби навмисне створено для війни".
Війни одного століття переходили у інше, і кров багатьох солдатів насичила ці казкові пагорби. Тепер вони вийшли на повітря. Яке щастя — знову опинитися під гарячим промінням мирного сонця! Поїхали до відділку, але книгу так і не знайшли. Ніхто не знав, де вона поділась, одначе пообіцяли, що обов'язково знайдуть та надішлють йому, де б він не був.
Руперт поклав собі негайно їхати додому. Одлетить завтра ж. Треба тікати, поки вони не виявлять оті його дурнуваті записи, які говорили про те, що край цей — дуже зручна арена для нової січі, нового братовбивства й кровопролиття.