Біля Байдарських воріт їх зупинив мотоцикліст. Тут дорога звертала в гори й вела до Севастополя, Балаклави та місць кривавих січ безлічі ненажерних війн.
— Хто ви й куди їдете? — зажадав міліціонер.
Федір спокійно пояснив, і машина покотила вниз, до бетонного водосховища; потім вони побачили гори, повпті виноградною лозою.
— Це все посаджено після війни,— мовила Ніна.— За кілька років вони даватимуть більше вина, ніж уся Франція.
Руперт вислуховував подібні заяви з деяким недовір'ям, хоч виноградники займали сотні гектарів і простягалися, скільки сягало око. Його зацікавило, чому Ніну запросили саме сюди.
— Тутешній директор працював колись у нашому міністерстві. Це наш давній друг, і я не могла йому одмовити.
Вони проїхали невеличкий виселок з будинками-близ-пюками, критими гофрованим залізом. Дорога вела до довжелезних білих гамазеїв, ймовірно, складів.
"Миру — мир!",— прочитав уголос Руперт.
Це гасло було скрізь: на червоних стягах, на стінах будинків, над ворітьми фабрик, його викладали білою й червоною цеглою на залізничних насипах та в міських парках, щоденно друкували в газетах. Руперт бачив його і на в'їзді до "Артеку".
Кількасот жінок і чоловіків ждали приїзду Ніни. Вони зустріли її радісними оплесками, оточили, дарували квіти. Хтось вручив і Рупертові букет гладіолусів. Натовп рушив до білого гамазею, де по один бік стояли машини, а по другий — мішки й знаряддя. Решту помешкання чисто підмели й обладнали під залу, з лавами, трибуною й червоним полотнищем на всю стіну.
"Миру — мир!" — знову побачив Руперт.
Федір торкнув його за лікоть і вказав на інший плакат: "Ми створили умови для справді вільної праці. Ленін".
Що хотів Федір: переконати його в благородстві праці чи викликати іронічне зауваження? Руперт сидів з квітами на сцені, поряд з директором, секретарем парторга-иізації й Федором. Збоку була невеличка естрада з мікрофоном, і завклубом представила гостей.
— Товариші! — пролунав жіночий голос. Гамір у залі стих.
Ніну вітали голосними оплесками, потім, стоячи, вітали англійського гостя, Героя Радянського Союзу Руперта Ройса.
Ніна підійшла до трибуни і вийняла з кишені конспект. Вигляд у неї був аж надто зосереджений.
— Товариші! — трохи голосніше звичайного почала вона.
Руперт подумав, як поставився б до всього цього Дж. Б. Лілл: до мужніх молодих облич навкруги, до тендітної жінки на трибуні, до сердечної зустрічі, яку йому влаштували...
Він навіть не чув, що говорила Ніна; до його свідомості досягали окремі слова. А вона розповідала про холодну Північ і гарячий Південь, про людей, що клечають гори виноградниками. Завойовники Арктики шанують їхню працю. "Ваш виноград — живе втілення сонця, і ми, трудівники далекої Півночі, тамуємо спрагу за ним солодкими плодами вашої праці". Руперт часто розрізняв слова: "соціалізм", "радянська людина", "майбутнє", "комунізм".
— Ви все розумієте? — спитала його дівчина в білій спецівці.
— Так,— поспішив він запевнити її.
Ніна тепер читала свого вірша. Зал нагородив її оплесками, і Руперт теж відчув, що схвильований. Він бачив, як жінки на перших лавах втирали сльози. Вони слухали Ніну з величезною увагою й захопленням. Ніна повернулась і глянула на нього. Руперт побачив її бліде лице п сяючі очі, і йому здалося, що він ніколи ще не бачив подібної жінки. Правда, за якусь мить це відчуття щезло, і перед ним знову була добре знайома Ніна, внутрішній світ якої він ніяк не міг осягнути.
Руперт повернувся до Федора.
— Тедді, це справді непогані вірші? — запитав він.
— Не знаю,— повагавшись, відповів Федір.—Може, вірші й неважні. Але справа не в цьому. Я й сам не розумію...
Руперт збагнув, що все залежало од самої Ніни, од її ставлення до цих людей. Всі вони були схожі на неї, і Ніна зуміла полонити їхні серця, зачепити якусь дуже чутливу струну.
Оплески стихли, Ніна глибоко передихнула. Руперт побачив, як випрямились її худенькі плечі й напружились сильні — для такої стебелиночки — руки, вкриті веснянками; він не міг розгледіти її очей, але знав, яким чистим блиском вони сяють — блиском ясної й світлої душі.
— А вам сподобались? — озвався Федір.
Руперт непевно кивнув. Незважаючи на погане знання російської мови і навіть припускаючи, що вірші слабенькі, він не міг чимось заперечити їхнього змісту — поваги до людської праці і переконаної віри в краще майбуття. Хто б не погодився з цим?
— Авжеж,— мовив він з якоюсь роздратованістю на самого себе,— я цілком згоден з тим, що вона висловила.
В очах Федора спалахнули смішинки. Він бачив глибше, ніж Руперт передбачав. Те, що визрівало між ним і Ніною, не уникнуло цих хитрих, спостережливих очей.
* * *
Невже якийсь там віршик міг отак схвилювати його? Руперта чомусь обурила сама думка про це, і, щойно вони рушили, як він узявся робити нотатки ручкою Колмена в записнику; бліде молоко стікало на папір і миттю висихало.
"Ці гори,— почав він,— ніби навмисне створені для війни".
Вони під'їжджали до Севастополя, долаючи крутий схил кам'янистої гряди, що півколом обіймала Балаклаву. З верхівки, де тепер височить Пам'ятник радянським звитяжцям, розкривалась панорама казкової долини і гір, що стіною прикривали Балаклаву, яка (за вагомим висловом Федора) була закрита для туристів. На півночі виднілися Інкерман і Севастополь.
Він пригадав історію Кримської війни і, дивлячись на голі гори, думав, скільки бойовиськ спізнала ця земля. Тут було безліч висот, хвилястих горбів, урвиськ і западин, а над усім панував довжелезний кряж, що прикривав місцевість, яку англійці свого часу прозвали Севастопольським нагір'ям; скільки століть сходились тут люди у кривавих січах!
Руперт глянув у бік Севастополя. Десь тут, очевидно, зосталися сліди конки, що її англійці проклали од Бала-клави до своїх тилів,— "найважчі шість миль на шляху од Портсмута до Севастополя".
Ніде жодного деревця, ні ознак будь-яких поселень чп пам'яток старовини — лише пам'ятник бовваніє ген-ген, а по схилах кучерявляться виноградники. Два тисячоліття воєн спустошували ці місця, тут назавжди опав густий пил кривавих січ, та земля була плодюча, а теплі пагорки незмінно ждали робочих рук.