— Як пояснити, що ви дрейфували в протилежному напрямі?
— Знати не знаю,— сказав він до Ніни. Хоч розумів питання, та не наважувався відповісти по-російськи, а Ніна переклала.— Може, прибережні течії йдуть там назустріч океанським.
— Я знав радиста, що летів з Водоп'яновим,—заявив худорлявий в окулярах.— 3 Сергієм ми товаришували з дитинства. Бідолаха.
Руперт пригадав жовту, задубілу на морозі фігуру, що крцюрбилася в кутку кабіни під горою навігаційних журналів та приладів. Йому стало моторошно, і вія помовчав.
Всі пішли проводжати його й по черзі тиснули руки на прощання; одна з жінок мовила по-англійськи:
— Я така рада, що вашій дівчинці краще.
— Ви ночуватимете тут? — запитав він Ніну.
— Ні, в корпусі, де лежить Олексій.
Руперт досі почував відповідальність за нього. Тому спитав, що думають про його стан лікарі? Чи зможе він колись нормально ходити?
— Вони кажуть, що зможе,— запевнила Ніна.— У нього ніщо не пошкоджене, лише атрофовані м'язи та нерви на ногах. Лікарі певні, що це минеться, коли він берегтиме себе. А ви ж знаєте, який він!..
— Такий-бо вже! Що поробиш!
— Знаю,— мовила Ніна.— З тих пір, як він повернувся, я що тільки не робила, аби вгомонити його, та дарма.
— Можи а мені навідати його? — який уже раз просив Руперт, та Ніна знову відповіла обіцянкою:
— Звичайно. Але сьогодні йому дають заспокійливе і не слід збуджувати його. За кілька днів він устане.
— Вам, певно, було не з медом з тих пір, як він повернувся...
— Я цього б не сказала. Олексій ніколи не стомлює мене, навіть коли хворий. Він завжди всім задоволений. І який біль не мучить його, не рюмсає.
— Що правда, то правда,— потвердив Руперт. Вона засміялась:
— Ви знаєте це не згірш од мене.
— Навряд,— заперечив Руперт,— Проте він завжди тримав себе в руках, навіть коли я починав казитися. Ми жодного разу не посварились, хоч Олексій мусив почувати себе дуже кепсько. А знаєте, що він хотів себе втопити, аби дати мені можливість врятуватись?
— Ні, зовсім не знала. Але це дуже скидається на нього. Зате тепер часто повторює: "Ройс — оце людина! Плигнув один з літака на кригу!" — Ніна замислилась: — У нас всі захоплюються вами й Олексієм. Я — теж. Ви мужні люди.
Йому стало незручно, і Руперт почав розпитувати про санаторії: хто користується ними.
— Всі, хто добре працює.
— У вас головне робота?
— А що ж іще? Так, у нас всіх цінують по роботі. Вона знову була насторожена, а в її тоні з'явилася
неприязнь.
Він пошкодував. Зовсім не хотілося дратувати її, але так виходило. Бо не міг одрізнити просту цікавість од пильної уваги до цієї країни, заповіданої Дж. Б. Ліллом. До того ж Ніна так хвилювала його, що навіть хотілося трохи подро-чити її, аби поглянути, як вона це сприйме.
— З виду всі вони "інтелігенти", так, здається, у вас кажуть?
— Ні, серед них більшість — робітники. Дехто з жінок, яких ви бачили, працюють у їдальні нашої станції на Новій Землі.
— Це там, де ви випробовуєте атомні бомби?
— Ми їх більше не випробовуємо.
— А де ви були в Арктиці? — поцікавився він.
— Скрізь. Навіть на дрейфуючій крижині.
— З обов'язку? Чи як дружина Олексія?
— Звичайно, з обов'язку. Жінки не можуть їздити за чоловіками. Я проваджу культурно-освітню роботу. Минулої зими об'їхала всі наші станції.
Він мимохіть подумав, що слід розпитати її про радянську Арктику. Вона добре все знає, і кілька хитрих запитань могли б допомогти з'ясувати місцезнаходження зимі-вок. Ніхто в Англії не знає, де вони.
"К бісу!" — лайнувся про себе.
Йому стало гидко, що міркує як справжній шпигун, хоч думки, навіяні Дж. Б. Ліллом, все дужче непокоїли його. І він майже з професійною цікавістю розглядав одноколійну електричку, риболовецьку флотилію, що пропливала вранці повз берег, та розпис руху автобусів. Звернув увагу також па те, що всі дороги ведуть до прибережного шосе. Лише одна вилася вгору — до озера Ріца.
— А чому в гори немає більше доріг?
— Тут надто м'які грунти,— пояснила Ніна.— Часто бувають зсуви та обвали. Навіть ця дорога зовсім нова.
До війни, розповіла Ніна, в цих місцях були болота й розплідники малярії. Мочарі висушили, посадили евкаліпти й проклали шосе.
Цікаво, чи знають у військовому міністерстві, що боліт більше не існує, а дорога простяглася уздовж всього побережжя?..
, Ввечері Ніна повела його в Стару Гагру, де був курорт ще за царату. Все виглядало солідно й старомодно; —над ботанічним садом височів готель на швейцарський мапір. Вони догуляли алеями парку, де юнаки й дівчата співали російських пісень або читали в тьмяному світлі жовтих ліхтарів.
— Чому вони всі тут, а не на березі або в горах?
— У нас люблять гуляти в парках.
Тоді, коли навколо такий тихий рай, дивувався Руперт, така краса диких гір і гаїв! А відтак подумав: дикі й необ-житі місця мало цікавлять росіян. Англія — суцільний парк, тому його співвітчизники мандрують по світові в пошуках самотності. Росія — вельми дика й непричесана країна, а її люд тулиться до затишку й світла, як у цьому маленькому паркові на березі моря.
"Адмірал мав рацію!" — вирішив він, зробивши такий висновок про так званий російський характер.
Вони поверталися додому під розлогими екваліптами понад шосе. Часто грпмотіли автобуси, ущерть набиті людьмп. Лунала російська пісня, і Руперт знову підсуму-
вав: "їхні пісні дзвенять повсюди. Росіяни люблять триматися купи".
"Так, він має рацію!" — знову згадав Дж. Б. Лілла. І роздратовано подумав, що йому тепер не втекти од адмірала: все в цій країні таке незвичайне, все будило до себе цікавість і викликало здивування.
Але навіщо йому все це вивчати?
Конечну мету адмірала він знав, і не сприймав її всерйоз. Хіба ж вірить зараз хто-небудь у можливість війни? Його більше турбувало те, чи зуміє він щось запам'ятати, не нотуючи на папері. Свідомість злочину перешкоджала довірити щоденнику оці свої наївні, але щирі спостереження. А раптом це небезпечно? Та як же тоді все затямити?
"Ні,— вирішив він,— не буду записувати". І посміхнувся, згадавши про ручку Колмена.
—— Чому ви смієтесь? — поцікавилась Ніна.
— Та так... згадалось...— одбувся він, вважаюча себе зрадником.