— У Москві ви мусите зупинитися в "Націоналі" або в "Метрополі". Не погоджуйтесь на щось інше. Радянський дух можна відчути й десь-інде, а в цих старих готелях досі висить павутина старої Росії.
Цей дипломований авантюрист довго розповідав Рупер-тові про свої "захоплюючі" пригоди в Москві. Якось він поїхав до університету, зайшов туди без дозволу й "од-верто" поговорив з десятками студентів, поки, нарешті, один з них не поцікавився, хто він. Студенти вважали його іноземцем, які вчаться там. Іншого разу він записався в секцію веслування на річці Москві, видаючи себе за про-фесора-комуніста, котрий вивчає в Ленінській бібліотеці рукописи Герцена. Він пристав до делегації бельгійських кондитерів, що знайомились з виробництвом, але був викритий, коли його попрохали виголосити промову на прийомі, бо зовсім не знався на цукерках. Правда, викрили його не росіяни, а бельгійці.
— І все ж це була чудова практика,— скрушно зітхав він,— Там треба бути на сторожі! Я одбрехався, коли мене викрили, нібито я французький делегат на конференцію і цілком випадково приєднався до чужої делегації.
— І вам повірили?
— Ще б пак,— зареготав Пол.— Довелося! Кому потрібні неприємності? Завжди треба поступатись, навіть коли знають, що ти брешеш...
Руперт почав потроху задумуватись, що ж справді являє собою ця таємнича країна.
Джо, навпаки, страшенно перелякалась і почала одмов-лятись їхати до Росії. Та Роланд несподівано допоміг Ру-пертові — адже він похвалився вже всьому класові, що їде до Москви.
— Ну, то як, їдете? — запитав якось Пол. Руперт кивнув.
— Так, хочу все-таки поглянути на рештки грецьких полісів по узбережжю.
— Там є багато цікавішого,— таємниче натякнув Пол.— Тобі належало б зайти до декого перед від'їздом.
Руперт зрозумів, що має на увазі розвідник, але спершу не надав цьому значення. Зате був йому вельми вдячний, коли той порадив, що брати з собою в дорогу і як одягтися. Як і всі його друзі, Пол не вірив у брехні про неблагопа-дійність Руперта, хоч і знав, що той облишив службу, за віщось там посварившись з начальством. Друзі вважали, що Руперт розумно вчинив. Хто в цьому світі позбавлений недовіри? Навіть прем'єр-міністр, і той... До того ж важко зрозуміти, чому Ройс так довго нудився в метеорологічному управлінні. Філліпс-Джонс давно точив зуб на нього. І Руперт молодець, що кинув йому правду в вічі.
— Я теж не від того,— признався він Рупертові.— Але ж хіба можна дозволити собі щось подібне, не маючи рахунку в банку?..
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
За день до від'їзду його відвідав Пол і, вивівши в садок, почав переконувати:
— У мене є чудова пропозиція! Ось послухай! Якщо ти облишив метеослужбу, то чому б тобі не перейти до пас? Ти нам підходиш. З усіх боків. Не смійся! Почнемо з того, що наші тебе вважають неблагонадійним...— Пол аж захлинався від захоплення.— От чудасія! — вигукував він і взявся дражнити Фіджа, з яким вони заприятелювали,— Це може будь-кого пошити в дурні. Краще й не придумати. Крім того, твій потяг до археології дає можливість...
— Для чого? — поспитав Руперт, котрий давно вже клеїв дурня перед розумником Полом. Той чомусь зважав, що всі мусять бути обізнані з усіма таємницями його таємничої професії.
— Ти зможеш їздити, куди захочеш,— розписував Пол усі переваги.— До того ж у тебе незалежний вигляд — на всіх і на все тобі начхати... Крім того, в тебе гроші, незалежність...
Руперт добре розумів, про що йде мова, і чомусь зовсім не ображався, хоч його неодмінно розлютило б, якби це пропонував хтось інший.
— Навряд чи я здатеа на таке...
— Дурниці! Я подумав про це лише вчора пізно ввечері, їдучи додому в автобусі, і довго лаяв себе, чому раніше не здогадався. Ну, то як, Руперте? Згода?..
Руперт засміявся. Він любив настирливість Пола.
— Ти ж добре знаєш, що за вдачею я вам не підхожу.
— Дурниці! — повторив Пол, адже це був його найпереконливіший доказ у всіх суперечках.— Це ж не розвідка, а морська контррозвідка! Під три чорти отих шпигунів з військового міністерства! Вони мов ті жандарми. Ні. Я цілком серйозно. Ти — колишній моряк, і я вже доповів про тебе Джулі Джонсону. Він "за". Отже, приставай до нас хоч зараз.
— Він що, тепер ваш начальник? — запитав Руперт, бо знав Джулі Джонсона ще з війни. Той із десятком моряків проскочив до Дьєпу, замаскувавши свій катер під французький. Його схопили, Джулі втік і повторив свою витівку під Шербуром, де позбувся одного ока. Тепер носив привабливу чорну пов'язку.
— Так, але не він хоче бачити тебе.
— А хто?
Пол любив несподіванки. Він переможно глянув на Руперта й заявив:
— Твій давній приятель, адмірал Лілл,
— То він ваш шеф?
— Я знав, що здивую тебе. Але май на увазі: це — між нами.
Адмірал Лілл був приятелем його батька, а ще більше — матері. Руперт знав його з малих літ. Це був аж надто соромливий чоловік з світло-блакитними очима, які лагідно кліпали від збентеження. Руперт не раз зустрічався з ним: хлопчиськом, потім юнаком, спочатку в Афінах, а пізніше в Парижі й Лондоні, і на війні. Лілл працював у морському штабі з 1926 року й ставився до Руперта дуже прихильно, хоч вони рідко зустрічалися, й ніколи не допитувались один в одного, хто чим займається.
— Ну, як? — запитав Пол.— Згода?
Руперт розумів, що не зможе одмовитись, до того ж його почала розбирати цікавість. Коли Пол заявив, що їхня машина одвезе його туди й назад, він кивнув.
— Чудово! — вигукнув Пол і погладив Фіджа.— Прекрасний спанієль, Руперте. Хоч у них завжди болять вуха. Скільки йому?
— Чотири роки.
— Гарний пес. І здоровий.
— Щоранку даємо вітаміни.
Руперт пішов попередити Джо, що їде з Полом до адміралтейства і повернеться за дві години.
Вони поїхали не до морського штабу, а до білого будинку по той бік Сент-Джеймського парку, де були розташовані казарми. Пройшовши метрів сто од головної брами, постукали в двері гарненького георгіанського особняка з еркерами. їх упустила покоївка, і вони піднялися мармуровими сходами на другий поверх. В першій кімнаті сидів Джулі Джонсон з чорною пов'язкою на оці, а в другій — власне, то була чудова бібліотека з великим вікном — адмірал Дж. Б. Лілл. Волосся в нього геть побіліло, і весь він ніби зсохся та став менший на зріст; до того ж ще трохи й зіщулився од несподіванки. Потім засміявся й заговорив: