— Звичайно,— скрушно похитав головою Уонском.— Але ви знаєте, що цей кретин утнув, коли ви щезли? Призначив іншого, щоб той перевірив ваші підрахунки: всі ж думали, що вам каюк. Я вчора пересвідчився, що на вашому місці сидить уже якийсь молодик і заново все длубас. До того ж у нього диплом і таке інше.
— Он воно що!
— Я дізнався про це надто пізно,— зітхнув Уонском.— Він все одно хоче збутися вас, і поки в нього в руках такий козир, нічого не поробиш. Клята неблагонадійність!
Для нього вона просто знахідка. Він завжди вважав, що вас підсунули йому.
Яка дурість, яка несправедливість! Отак калічити йому життя через якісь жорстокі перепони. Руперта душив гнів, відраза, свідомість, що його віддали на поталу.
Та він пересилив себе, бо знав, що вже нічому не зарадиш. На кого йому злитися? На отого пігмея? О, він би зрадів! Та Руперт не дасть йому для цього підстави. Він мовчки вислухав Уонскома, який назвав йому кілька поганеньких місць у інших відділах. І вирішив: "Ні, я не стану попихачем. Не діждетесь!"
— Справа в тому,— пояснював Уонском,— що ви поставили його в незручне становище з отим російським орденом. Це ж викликало цілу бурю з боку американців!
— Ви маєте рацію,— кивнув Руперт.
— Це смішно, проте...
Руперт подумав: а чи він сам не тієї ж думки? І його впевненість дедалі зростала.
— Було б непогано, якби ви заборонили їм величати себе російським героєм,— мовив Уонском.— Це матиме значення...
— Але ж вам відомо, чому я взяв ту нагороду.
— Знати не знаю...
— Слухайте, Артуре. Я хотів, щоб Водоп'янов повернувся додому! Лише цією думкою ми й жили з ним на кризі. Завдяки їй і врятувалися. Обидва. Може, я вчинив по-дурному, повівшися так з американцями, але іншого виходу в мене не було.
— Звичайно, але вже час кінчати з усім цим...
— Так-так. Лише незручно якось брати своє слово назад.
— Мусите, бо тоді миру між вами й Філліпс-Джонсом не досягти.
Руперт подумав, що й з Уонскомом — теж. Чому вони зняли таку бучу навколо ордена? Справа зовсім не в безпеці, бо ніхто й не сумнівався в його відданості. Ні Уонском, ні Філліпс-Джонс. Справа зовсім не в американцях. Ні, то було щось таке невловиме, що намагалось обплутати його, загнати в шори, і він мусить відбиватися з усіх сил.
— Я не можу ламати слова...
— Але ж чому? — вигукнув Уонском.— Та цяцька нічого для вас не значить.
— Вгадали. Проте, коли ви всі так казитеся через неї, то я залишу її на спомин.
Уонском тільки здвигнув плечима.
— Тоді не ждіть, що вас помилують, і я тут нічим зарадити не зможу.
— Й не треба! — розсердився Руперт, бо знав напевно, що цей тип теж причетний до його поневірянь. Такий уже світ, що навіть друзі заради власного спокою й вигоди готові на підлість і зраду! Йому не хотілося вірити, що це так. Артур поводився, як заляканий чиновник, і Руперт пішов од нього з болем у серці. Щось не гаразд у світі, коли іноземний диктат може впливати на таких людей...
А Уонском довго ще стояв біля вікна й дивився на дів-чат-шифрувальниць та питав себе: "Невже всі ми мусимо бути такими, як вони?" Йому важко, що довелося стати па бік тупого Філліпс-Джонса, та що поробиш? "Чого Ру-пертові турбуватися? — вмовляв він себе.— На біса йому й ця служба, і Філліпс-Джонс, і всі ми?"
Руперт людина багата. Чи ж варто ризикувати задля того, кому робота — просто іграшка та розвага?
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Як газети довідались про його звільнення? Ось до нього вперся товстий червонопикий журналіст з вусами, наче в моржа, заявив, що його звати Сандерсон і що він чув, ніби у Руперта Ройса якісь неприємності з допуском і таке інше...
Руперт отетерів. Виходить, хтось усе вибовкав! Але хто? Не інакше як Філліпс-Джонс, щоб насолити йому... Проте Руперт одкинув цю підозру. Чим дужче розпатякував Сап-дерсон, тим більше він переконувався, що доведеться захищатися не на жарт. Тому він завів Сандерсона до вітальні, де вони всілися за скляним столиком і де колишній відомий спортсмен, а зараз репортер скандальної хроніки почав переконувати Руперта, що надрукує усе у прийнятній та пристойній формі. І хоч Руперт ніколи не йняв віри таким пройдисвітам, розмова все ж таки продовжувалась.
— Вони вас вигнали? — одверто спитав Сандерсон.
— Ні. Я пішов сам.
— Чому?
— Хай поки що це залишиться таємницею.
— Навіщо таке благородство, коли вони вчинили з вами по-свинськи?
— І все ж я не хочу бути подібним до них.
Iii
Сандерсов гучно розреготався. Його велетенська туша гіпопотама аж здригалася при цьому. Він був веселий і добродушний, тому товариші по газеті прозвали його Санта-Клаусом.
— У нас було зовсім інше уявлення про вас, Ройсе. Точніше, ми намалювали собі портрет такого, знаєте, старосвітського романтичного дивака. Гадаю, ви не зіпсуєте його своїми нудними й непотрібними базіканнями про честь. Чому ви пішли? Може, через слабке здоров*я? — цинічпо запитав він.
Руперт лише здвигнув плечима. Його зовсім не обходила честь, а те, що може скоїтися далі. Він знав, що, коли мовчати, буде гірше, і вирішив викласти все начистоту.
— Я пішов, бо мій шеф був незадоволений моєю роботою. А це дуже обмежений чоловік.
— Але ж вас позбавили допуску?
— Так.
— А чому? Що відбулося, поки ви сиділи в Арктиці? Вони підозрюють, що ви побували десь в іншому місці і займалися зовсім не тим, що кажете? Може, навіть в Росії чи десь-інде?
Руперт остовпів. Он як намагаються його ославити! А він думав, що патякатимуть лише про те, як його завербував Водоп'янов...
— Господи! Хто вам наговорив таких дурниць?
— Всяке говорять...
— Мене це зовсім не обходить!
— Я змушений буду все повторити, якщо не знатиму правди...
— Але ж це брехня! Правда лише те, що американці підозрюють, чи не завербував мене часом Водоп'янов. Я не жартую, цілком серйозно.
— Невже? Так-таки підозрюють?
— Можете звіритися у своїх друзів.
— Навіщо? Я вам вірю. А чому ви не повернете отой орден? Здається, од вас цього вимагали?
— Не знаю,— вже ледве стримував себе Руперт,— по повернув, і край.
— А це їм наче кістка в горлі?
— Авжеж.
— І вас витурили?
— Щось на зразок цього.
— І що ви збираєтесь робити?
— Не знаю...
Сандерсов знову розреготався. Він був у доброму гуморі. Таким, як Руперт, він співчував. Адже сам колись намагався вести чесну спортивну гру. Отож щирість і непоступливість Руперта імпонували йому. Руперт не був падлюкою, і це багато значило. Сандерсон ненавидів підлість із ненавистю товстуна до худорлявого.