— У всякому разі,— процідив той,— ми ще подивимось...
— Але ж Ферфекс казав, що все залежить виключно од вас. Не будете ж ви зволікати...
— Боюсь, що доведеться,— скривився той.
— Он як! Чого ж вам іще хочеться?
— Ви просто нічого не розумієте, Ройсе, і тому вам марно пояснювати, на чому базується вся наша робота.
Руперт тяжко зітхнув.
— Почнемо з того, що вся вона має таємний характер...
— Навіщо стільки повторювати?
— Буду повторювати, поки не зрозумієте. Невже не ясно, що навіть найменша підозра дає нам право звільнити того чи іншого працівника?
— Підозра, в чому?
— Яка різниця...
— Ні, ви скажіть, у чому мене підозрюють?
— Ні в чому, звичайно, але...
— Військова розвідка сказала своє слово. Отож мусите й ви,— ввічливо переконував його Руперт.
— Боюсь, що не зможу...
— Чому, хай йому біс?
— Поки що не можу,— уперто стояв на своєму Філліпо-Джовс
Чого він добивається? Зберегти честь свого відділу чи показати себе аж надто пильним? А може, хоче навчити Руперта (згідно з своєю тупою уявою про обов'язок), як треба берегти військову таємницю? Руперт розумів усі намагання цього служаки, але ж ніякого розголошення таємниць не відбулося. Він знову зажадав од нього певної відповіді, та Філліпс-Джонс роздратовано повторив:
— Поки що не можу. Руперт утратив самоконтроль.
— У чім же тоді справа? Якщо це не стосується військових таємниць, то що ви ще хочете од мене?
— Ви поводите себе надто ризиковано. Ви не могли втриматися, щоб не подати допомогу тому росіянинові, але ж слід було тримати себе достойно хоч потім. Не можна бути таким незалежним, коли ви хочете працювати в такому відділі.
— Ви маєте на увазі оту російську нагороду? — розреготався Руперт.
Філліпс-Джонс аж скипів.
— Справа не лише в цьому. Ви поводите себе так, наче ви тут хазяїн, а не я. Не думайте, що ми пропадемо без вас...
— Не розумію.
— Тоді слухайте. Ви працюєте тут лише завдяки своєму становищу та підтримці впливових друзів. Ви не так-то вже й потрібні нам, Ройсе. Всі ми маємо солідну підготовку. Окрім вас, тут немає жодного без диплома.
— Я щось роблю не так?
— Не зовсім так, як треба. Навички у вас є, а от узагальнювати не вмієте.
— Яке це має відношення до комедії з допуском? — запитав Руперт, щоб повернутися до головного.
— Безпосереднє. Для нас усе важливо: як ви себе поводите, як потрапили в нашу установу, як працюєте! А ви аж надто незалежно себе тримаєте.
— Ви все перебільшуєте. Філліпс-Джонс не витримав.
— Бачите. Ви тільки те й робите, що вказуєте мені. Годі! Ваше становище не має тут жодного значення! Ви не зможете тут далі працювати. Краще б зайнялися чимось іншим — передбаченням погоди або ще чимось. Де ваша неосвіченість і надмірна активність нікому б не заважали...
— Навіщо говорити таке?
— Бо з мене годі. Все, що зи робите...
— Ви не маєте права гудити мою працюі
— Маю, бо ви мені не підходите.
— Неправда! — вибухнув Руперт.
— Ви гадаєте? Ви ніколи й не годилися для неї.
— Чому ж ви досі мовчали?
— Тому, що покривав вас, як і всі. У вас же скрізь друзі й покровителі... От коли ви зможете вести теоретичну роботу і коли ваші друзі перестануть втручатися в мої справи та вічно прохати за вас, тоді будете обзивати мене, як хочете, а зараз...
Руперт аж підскочив, так обурило його те, що всі його досягнення, його заповітну мрію так ганебно затоптували в багно. Проте він стримав себе.
— Ви не маєте права так говоритиі Я багато зробив у Арктиці. Проте мені байдуже, що ви там базікаєте...
— Я вважаю вашу роботу незадовільною! — вигукнув шеф.
— Тоді нам більше нема про що говорити,— холодно мовив Руперт.— Вважайте мене звільненим.
Філліпс-Джонс глянув на нього такими гострими і водночас холодними очима, що Рупертові аж кольнуло в серці. Він подумав, чому цей тип так ненавидить його? Хіба він справді так погано себе поводив, так залежав від друзів, так зневажав авторитети, такий нездатний був до роботи? "Ні",— вирішив він. І був певен цього. А Філліпс-Джонс був певен і не певен, радий і не радий, святкував свою перемогу і чомусь не мав од цього насолоди.
— Немає жодної необхідності звільняти вас,— озвався він, прибравши начальницького вигляду, і водночас сумніваючись, чи правильно робить.
— У мене немає іншого виходу,— спокійно мовив Руперт.— Навіщо вам прикидатись?
— Гаразд, не будемо. Та коли перестанете спілкуватися з росіянами, все можна переграти.
— Я не спілкуюся з ними.
— А ота їхня нагорода?..
Руперт не міг зрозуміти, чому вона так допікає йому. Сердиться, що він може чинити, як заманеться, і на це всі дивляться крізь пальці? Проте не захотів поступатися перед ним і вийшов, не сказавши й слова. Хоч не так-то легко було відмовлятися од мрії всього життя!
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Різдво не було для Руперта якимось особливим святом. Коли ще жив його легковажний батечко, вони зрідка відзначали його в якомусь великому лондонському готелі. Мати святкувала куди веселіш, на французький або італійський манір, а Джо навчила його англійських звичаїв, що їх вона суворо дотримувалась.
Вона досі вважала себе християнкою, хоч і поганого, і водила дітей на різдвяну відправу до церкви св. Іоанна, а він супроводив їх, хоч і без будь-якої охоти: Джо вимагала од нього хоч раз у рік подавати дітям гарний приклад.
Руперт, як і його матінка, був швидше забобонним, аніж віруючим, проте він не любив релігійних суперечок. Джейн Харрісон і Фрейзер навчили його розуміти поганські й античні ритуали, походження свят тощо, і хоч він завжди ставився до всього з якоюсь раціоналістською недовірою, на дітей намагався не впливати.
І ось він сидить між Тесе і Роландом. Дівчинка злякано роздивляється навколо, міцно тримаючись за його руку, а Роланд ставиться до всього поважно й спокійно. Але про що він так напружено думає? Руперт перестав слухати пастора і взявся стежити за сином. Хлопець у всьому скидався на нього: такий же білявий, з такими же рисами обличчя. Проте натура в нього досить загадкова. Руперт не бачив у синові себе, хоч Джо повторювала це тисячу разів. Тесе — ото справді Джо.
Вона сиділа поряд, така лагідна і гарненька, й спочатку з недовірою ставилась до церковного ритуалу, та поволеньки ручка її розтислась, і мала поринула в те, що відбувалося навколо: в урочисту церемонію, в дзижчання органа й вакхічний хор,— і брала все це на віру, без будь-якої критики, а школяр Роланд ставився вельми скептично, і Руперт відчував, яка в ньому точиться боротьба.