— Що?
— Ну, тоді ми тільки зоставимо вас під підозрою. Я зроблю все, що залежить од мене, але краще поверніть їм нагороду.
— Пізно. Я вже погодився взяти її.
— Отож-бо...
— Ви так вважаєте? — Руперт раптом зрозумів, що Хансен по-справжньому тривожиться за нього і хоче йому допомогти. Хіба ж можна сміятися з такої послужливої людини? — Але ж я не хочу бути таким невдячним,— сказав він.
— У подібних справах невдячність нікого не образить.
— Та це ж негідно буде з мого боку!
Хансен збентежився, хоч це й не значило, що він його зрозумів. Проте пообіцяв, хоч і без надії, зробити все можливе. Не він же вирішує такі справи.
— Авжеж,— мовив Руперт, і вони закрокували назад. Хансен мовчав,— Ви не турбуйтесь, я все розумію.
Руперт не знав, яке буде рішення і що від нього вимагалося, проте, коли американець пішов, подумав: "Ну й зануди ж вони!" Потім забув про все і з запалом сів до роботи.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Через тиждень Руперту обмежили допуск до таємних матеріалів. А він ще тільки освоювався з роботою. До того ж усе, що робив тут, у цій крихітній кімнатці на березі, здавалося чимось нереальним. Йому бракувало давнього товариша, Джека Пірпона, з яким працював чотири роки. Але зараз Джек перебував па півдні, в Антарктиці, і хтось інший мусив зайнятися його даними з острова Мельвіль. Руперта посилали туди для вивчення нижніх повітряних течій і запуску балонів для фіксування радарами й стеження за верхніми шарами атмосфери, де течії були зовсім слабкі, а то й зовсім непомітні. Чи існує волога на висоті 80 тисяч футів? Яким чином утворюється погода, звідки беруться опади?
Дзвінок Філліпс-Джонса порушив його роздуми.
— Прошу вас зайти до мене,— наказав шеф.— Справа дуже важлива.
Руперт на диво охоче відклав роботу і закрокував берегом; через Мілтон-лейн, повз Темпль вийшов до своєї установи на Кінгсуей, де в нього спитали перепустку. В ліфті подумав, чому це шеф так холодно й суворо говорив з ним? Шкода! Адже Руперту зовсім не хотілося сваритись, коли ото звернувся до Уонскома. Хто ж іще міг йому допомогти? Філліпс-Джонс поводився так, ніби й не знає Руперта, і останній розумів чому: йому не потрібні багаті й здібні любителі, а добре навчені й натреновані спеціалісти, дипломовані математики й фізики, які б наполегливо довели, що нові методи вивчення атмосфери (за кілька років) виключно базуватимуться на числах і розрахунках. І хоч Філліпс-Джонс сам не був математиком, він намагався революціонізувати цю справу.
Руперта примусили довго ждати, а коли впустили, Філліпс-Джонс простягнув йому депешу з міністерства, на якій червоним олівцем було позначено: "Терміново. Цілком таємно".
—— Вам краще самому це прочитати,— звернувся шеф.
Руперт прочитав наказ заступника міністра про те, що він мусить піддатися перевірці на право допуску до таємної роботи і на цей час звільняється.
— Ви ж знаєте,— пояснив Філліпс-Джонс,— все, що ми тут робимо, вважається таємним.
— Ну й що? — здивувавсь Руперт. Філліпс-Джонс тримався сухо й офіційно.
— Не знаю! — вигукнув він.— Я розмовляв із заступником міністра, він теж нічого не розуміє. Проте американців бентежать ваші стосунки з росіянами.
— Американців? До чого тут вони? Не будете ж ви чинити так через те, що їм зайшла в голову якась дурниця?
— Вони мають підстави...
— Які? Вважають, що мене завербував Водоп'янов? Дурні, та й годі.
Філліпс-Джонс ждав цього, тому продумав усе заздалегідь.
— Американці, як вам відомо, пильно стежать за нашою роботою. Власне, вони мають право на це, бо ми користуємось їхніми базами й обладнанням.
— Дурниці! Острів Мельвіль належить Канаді, Гренландія — Данії, а північна крига — нікому. Ми користуємось лише їхніми радарами та релейними станціями в Туле. Навіщо ж таке говорити?
Філліпс-Джонсу довелося оборонятися, і тому він ще дужче розходився. Відмова в допускові значила цілковиту заборону користуватися будь-якими матеріалами. Оскіль-
ки ж виправдати це було важко, він заявив, що мусить виконати вказівку міністерства.
. — Виходить, я мушу кинути роботу, бо якась-там ідіотська розвідка США взялася мене перевіряти?
— Вас перевіряє не американська розвідка, а наша.
— Тоді це просто смішно, і я прошу звільнити мене від цього.
— Вказівка міністерства для нас — закон.
— Тоді ви такий же наївний, як і вони,— не втримався Руперт,— і хай мені грець, коли я з цим рахуватимусь.
У Філліпс-Джонса були крихітні рученята, одною з них він нервово поправляв окуляри в золотій оправі, боязко стежачи за Рупертом.
— Боюсь, що доведеться рахуватися, хоч би тимчасово...
— Це ще не доказ. Я просто не можу погодитись з таким глупством.
— Пробачте, але ви мусите. Я можу випросити для вас тимчасову перепустку.
— А я цієї не віддам, як би ви не просили,— спокійно заявив Руперт.
— Будьте ж розсудливим, бо інакше я накажу вартовим затримати вас,— вже ледве стримував себе шеф.
— Невже? — здивувався Руперт.
Та Філліпс-Джонс непохитно стояв на своєму. Служака мусив будь-що перемогти. Ройсові легко тримати себе так незалежно, й той навіть трохи схилявся перед ним, проте мусив якось укоськати, щоб задовольнити вимогу своїх керівників.
— Це дуже серйозно, Ройсе,— мовив він.— І чим скорше ви зрозумієте, тим ліпше.
Сперечатися з ним далі було марно. Сердиті очі й міцно стиснуті губи викликали в Руперта напад шаленого гніву й огиди. Він вийняв перепустку, шпурнув на стіл і закрокував до дверей.
* * *
Руперт ще довго не міг заспокоїтись. Розмова з шефом вразила той нерв, який багато літ мучив його. Робота була стимулом, гарантом проти повернення до бездіяльного життя та безглуздого шукання якоїсь мети. Досвід батька завжди нагадував йому це, і зараз, у свої сорок років, він дуже боявся впасти на той же шлях. Та не менше лякала його необхідність міняти професію. Джо сердилась і обурювалась не менш, ніж він:
— Це ж чорт зна що таке! Чому ти не підеш до американців та не заявиш їм, що вони поводять себе, як діти?
— А що це дасть? У всьому винен наш дурнуватий Філ-ліпс-Джонс. Йому ж відомо, що це вигадки.
І він знову звернувся до Уонскома. Той не надавав цьому якогось значення. Чергова дурість контррозвідки! Йдеться, можливо, про звичайну перевірку, які вони влаштовують час від часу.