Джо мовчки прислухалася до бесіди, коли раптом почула на сходах голоси Тесе і Анджеліни. Тесе плакала. Що трапилось? Вона пробачилась і вийшла, а Маєвський, глянувши Рупертові в очі, сказав:
— Ми знаємо, що ви витримали заради Водоп'янова.— Він підвівся.— Голод і холод та неймовірні незгоди...
— Ми не так-то вже й голодували.
— Наші полярники говорять, що ви звершили подвиг, до того ж нечуваний в історії освоєння Арктики.
Руперт мовчав, бо розумів, що його надмірна скромність могла б виглядати навпаки.
— Що ж, бувайте здорові,— мовив росіянин і ще раз попрохав, щоб Руперт повторив кореспондентам все, що він розповів про Водоп'янова. Руперт погодився, заявивши:
— Звичайно.
Він провів їх до парадних дверей, але росіяни неодмінно хотіли попрощатися з Джо, яка налагоджувала стосунки з Анджеліною. Руперт зазирнув до кухні і сказав, що гості відходять. Всі троє — Джо, Тесе і Анджеліна — плакали. Господиня й служниця помирилися. Помирилися ціною "корисних" сухарів, яких тепер і близько не буде. Хай уже ліпше горять оці її свічки, хай навіть згорить дім, аби лише в ньому панували спокій і злагода. Джо втерла сльози й вийшла попрощатися.
— А ви зовсім не такі, як я собі уявляла,— нараз мовила вона.
Маєвський міцно потис їй руку.
— Ніхто не буває таким, як гадаєш. Правда, містере Ройс?
— Звичайно,— сказав той, одчиняючи двері. Відходячи, Маєвський не міг втриматись, аби ще раз не
пожартувати.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Після цих відвідин Руперт став двічі героєм: на Заході і в Росії, хоч останнє не скоро стало відомо.
Англійські газети ганялись за ним ще з часу врятування і навіть намагалися взяти інтерв'ю по радіотелефону, з Мельвіля. Американці просили нічого не розповідати, та поки він приїхав до Сюррея, міністерство авіації оголосило докладні дані про його подвиг. Кореспонденти намагалися будь-що пролізти до шпиталю, стерегли його по дорозі додому, стовбичили під дверима. Він наказав не впускати їх, і шпальти газет зарясніли брехливими вигадками. Руперт дратувався, коли все це читав.
Який він там герой? До чого тут героїзм?
Зате Джо раділа, а Роланд навіть приводив крадькома своїх товаришів подивитися на батька-героя.
Проте й зараз він не хотів нічого розповідати, навіть Джо. Він і сам дивувався, чому так чинить. Це була не гордість, а скорше побоювання чимось осквернити святу правду. Газети кричали про романтичний випадок. Який там у біса романтичний? Пригода їхня була тяжка й неприємна, і ніщо не може прикрасити того, що було.
Руперт вважав, що фізична хоробрість — діло просте й нехитре, коли тебе примушують до цього. А який справжній герой? Моряк, що не полишає корабля, котрий тоне в океані? Льотчик, який звершив дивовижний подвиг? Солдат, що стоїть насмерть? Ні. Герой — це людина, яка в неймовірних умовах робить усе, що треба; і головне тут — не виключна витримка, а те, що, демонструючи її, герой здійснює справу, потрібну людям. Капітан Скотт зазнав невдачі в Арктиці, а от доктор Вільсон, який супроводжував його,— герой. Те саме можна сказати й про Нансена, який вирушив саньми на північ в ім'я великого відкриття. І Ален Бомбар, що переплив у гумовому човнику океан, аби підтвердити можливість існування людини без будь-яких запасів їжі й води,— теж герой. Герой ризикує заради справжньої мети, інакше хоробрість — це лише збіг випадкових обставин і нічого героїчного в ній нема. Власна його пригода — теж дивовижний випадок, якщо не помилка...
Отож весь цей галас про героїзм нічого не вартий. У його вчинках не було жодної користі, хіба що для Водоп'янова, але про це він не бажає говорити.
* * *
Тим часом Водоп'янов, як на лихо, став приводом для дипломатичної війни.
Американці обурювались, що росіяни одкидають їхні докази. Росіяни надіслали протест Данії, яка була володаркою Гренландії. Вони вимагали негайно звільнити льотчика. Одного дня до Руперта з'явилися чотири російські кореспонденти, та він, незважаючи на всі вмовляння, не хотів говорити більше, ніж уже сказав: Водоп'янов хоче повернутися додому, і він певен, що американці відпустять його.
— Щось не гаразд у світі,— жалівся Руперт Джо,— коли цілі країни змагаються за нещасного каліку.
— Та ж вони сваряться тепер через найменшу дурницю,— пояснила Джо.— А може, він сам не хоче повертатись? І таке буває...
Руперт обурився.
— Як це не хоче? Не в тім річ. Чому б росіянам не виждати, поки він стане на ноги?
Та коли інтерв'ю з російським кореспондентом було надруковано й передано по радіо, це тільки підігріло пристрасті, тому що американці погодилися з ним: так, вони неодмінно відпустять Водоп'янова, щойно йому поліп-шає,— чому ж росіяни так галасують?
— Тоді дозвольте нам побачення з ним! — вимагали росіяни.
— Коли переведемо його в інше місце! — заявляли американці.
Думка про Олексія мучила його, і Руперт вирішив поговорити з ним по радіотелефону.
Спершу він звернувся до свого шефа з міністерства авіації Філліпс-Джонса, доброго працівника, але не досить приємної людини. Незважаючи на хворобу, Руперт не хотів порушувати субординацію. Той заявив, що він може чинити на свій розсуд, але ні за яких умов не вплутувати в цю справу свою установу. Руперт погодився і подзвонив американському військовому аташе та попросив замовити йому розмову з Туле, одверто сказавши, що хоче говорити з Водоп'яновим.
— Нічого не можу вам обіцяти,— заявив молодший працівник.
— Гаразд! — погодився начальник, хоч Рупертові довелося ждати, поки "налагодили зв'язок".
О п'ятій вечора аташе з'єднав його з Олексієм. В Туле саме було ополудні.
— Алло, Олексію! — загукав Руперт.— Як ви себе почуваєте?
— Це ви, Руперте? — відповів той.— Алло! Алло! Як ваші справи? Де ви зараз?..
— Слухайте уважно,— перебив Руперт.— Як ваше здоров'я?
— Чудово — все гаразд.
— Так, так. Але ви вже ходите чи ще в ліжку?
— Що ви маєте на увазі?
— Ну, який ваш фізичний стан? — проказав Руперт.— Ви досі лежите?
— Так. І ліжко моє висить догори дригом. Це дуже складна машина,— засміявся Олексій.— По-перше, я досі в гіпсі, але почуваю себе добре.
— А додому не хочете? Це довелося повторити.
— Звичайно. Я тільки про це й думаю. Адже вже зовсім здоровий. Бо лікарі тут чудові, проте...