Вони ще не скорилися смерті, хоч тінь її вже стояла над ними.
Удосвіта, попоївши сирої тюленини і викинувши решту, Руперт знову поволік сани. Спинився тільки, коли попереду з'явилась вода, така широка, що краю їй не було,— Ройс навіть не відав, ранок це чи вже вечір.
— Ще одна! — махнув безнадійно рукою.— Ще одна, клята!
То був кінець. Вони вже навіть не могли розмовляти. Ройс змішав рештки концентрату з шоколадом і дав Олексієві, та той тільки пожував і виплюнув. Руперт навіть не вилаявся. Він зачерпнув води, змішав останні крихти й примусив його ковтнути. Олексій підкорився, а потім зне-можений впав на спину. їжі більше не було.
— іще одна! — сумно похитав головою Ройс
Та того дня він подолав ще три. Побачив тюленя, вистрелив, але не влучив. Мало не заплакав спересердя, коли згодом з'явився другий. Руперт бахнув у нього і кинувся у воду. Вхопив здобич, витягнув на кригу, а потім роздягнувся й заповз у мішок, ждучи, щоб просох одяг.
їхнє існування тепер вимірювалось не днями, а хвилинами, від одного подиху до наступного. Руперт прокинувся од яскравого сонця і тихо ждав кінця, дивуючись, чому той не настає, адже він уже змирився з думкою про смерть.
За звичкою пошукав очима Водоп'янова та пригадав, де він залишив його вчора. Він не бачив росіянина, але це його не тривожило. Свідомість більше не карбувала того, що минуло. Може, росіянин кудись щез? Думати було боляче, проте він сів і озирнувся — Водоп'янов лежав просто на кризі, метрів за п'ятдесят, на самому краєчку ополонки.
Що він там робить? Руперт дивився на нього й ніяк не розумів, чому росіянин там опинився; нарешті збагнув, що він заповз туди, аби...
— Олексію! — закричав він.
Та було пізно. Той перекинувся й шубовснув у воду.
Серце Руперта стислося од болю. Він зірвався на ноги й кинувся бігти, спотикаючись на ходу. Набухла одежа тримала Водоп'янова на поверхні. Руперт вхопив його за куртку, але не втримався і теж опинився у воді.
— Тримайся! — гукнув він, випустивши потопельника.
Водоп'янов здивовано озирнувся і знову пірнув, та Руперт устиг зловити його. Навряд чи й витяг би, коли б не намацав ногою крижану приступку. Він виволік товариша на лід і, геть знесилений, впав на нього.
— Навіщо ти це зробив? Навіщо? — спитав, зазираючи йому в обличчя.
Та той і сам не відав навіщо. Самопожертва здавалася йому єдиним виходом, і Водоп'янов вирішив звільнити Руперта од себе.
Вони лежали лицем до лиця, змучені, мокрі й брудні, з скуйовдженими бородами й чупринами, з потрісканими й опухлими губами, немічні й нещасні, але в очах їх світилася щира приязнь, і Руперт з докором сказав:
— Мені не можна без тебе...— Він передихнув.— Не роби цього більше. Лиш задля тебе я тримаюсь. Міг би й сам давно зрозуміти...
— Зі мною тобі не дійти... Руперт ніяк не міг віддихатись.
— Якщо ти не витримаєш, мені край! Лиш задля тебе я мучуся, зрозумій!
Та хто відає: то були сльози чи просто брудні патьоки на обличчі Олексія? Що вони означали? Біль, відчай, гірку образу на своє безсилля чи співчуття до Руперта, якого він наражав на муки і смерть?
* * *
Вони рухались далі, і Руперт не знав, що вони — на суші. А коли зрештою догадався, то не робив з цього галасу, бо треба було спершу довідатись, де вони — на острові Бордена чи острові Патрика? Людей ні там ні там не було, і він не зупинявся, а дійшовши до велетенської ковбані, знову звернув на кригу. Стояв ясний арктичний день, і над островом чітко вимальовувались чорні цятки горбів. Ройс тягнув свій вантаж по мокрому снігу, не помічаючи, як коливається крига, та не відчуваючи опору саней.
Він рухався напівсвідомо й механічно, і все навколо ввижалось йому наче вві сні.
Почувши гавкіт, навіть не зрозумів, у чім справа. Не відав, чи живий ще Водоп'янов, а дибав усе вперед та вперед.
І ось знову гавкіт. Він зупинився, та очі сліпив блискучий лід, голова наморочилась до знесилля, і бідолаха уже не знав, на якому він світі.
Собаки тим часом не вгавали.
Це трохи збудило його, в свідомості сяйнула думка: "Треба зробити постріл!" — "Дарма,— хтось ніби підказував йому,— коли там і є хто, то сприйме цей постріл за гуркіт криги". Та розум наполягав: "Треба стріляти кілька разів".
Рушниця була за плечима. Він зняв її і натиснув на курок. Не заряджена! Де ж це патрони? Помацав кишеню — там теж нема. Кинувся до саней і одшукав під ногами Водоп'янова коробку, загорнуту в масляну шмату. Зарядив і дав два постріли.
— Дарма,— сказав уголос— Треба спершу роздивитися, де сани.
Він вовтузився, мов дитина. Забувши скинути лямки, рвонувся вперед і впав на спину. Підвівся, наліг з усієї сили і, зрушивши сани, подибав назад до острова, звідки долинав собачий гавкіт. А може, то лисиці? Чи ще якийсь звір, що так лунко і жваво вигавкує?
Ні, таки собаки! Він досяг берега і витягнув сани, та, потрапивши на гальку, вони загрузли. Він обернувся й побачив щось сіре й миготливе, але очі, вражені сніговою сліпотою, ніяк не могли роздивитися.
Що це? Знову ведмідь, який тепер неодмінно їх загризе?
Ні, то ціла дюжина постатей, і йдуть вони не з острова, а з моря. Він знову потягнув сани і, коли зрозумів, що то люди з собаками, не зупинився, а потяг далі. Вони щось кричали йому, махаючи руками.
— Так, так,— мурмотів він сам до себе.
Потім зупинився і ждав, не вірячи очам; окинув поглядом крижаний простір, далекий обрій з низкою горбів і знову глянув на людей та собак, що наближались.
Все ще не вірячи, знову наліг на посторонки, нагнув голову й потяг. Дійсність повернулася до нього лише тоді, коли чиясь рука вхопила його за плече, а лункі голоси забриніли над самим вухом. Він підвів очі й побачив якісь незвичайні вилицюваті й лискучі лиця.
— Що ж,— мовив тихо.— Далі я все одно не зміг би йти. Він придивився до них і зрозумів, що то ескімоси. "Нема
нічого поганого в тому, що тебе рятують ескімоси",— подумав.
— Особливо тепер,— мовив він уголос,— це вже немає жодного значення.— Та коли ті схотіли посадити його в свої сани, запротестував: — Ні, ні. Я можу йти...
Та люди знали, що роблять, і ось він уже сидить, мляво посміхаючись, поки вони готують другі сани, здивовано й з цікавістю зиркаючи на нього.