— Не знаю,— не задумуючись, відповів той.— Я не дістав справжнього релігійного виховання. Батько ставився до цього байдуже, а мати дозволяла мені чинити, як заманеться,— отож в Англії я відвідував протестантську церкву, а у Франції — католицьку. Одного разу — ме"ні було тоді років одинадцять або дванадцять — я вирішив прийняти іудейство, бо десь вичитав, що це єдина істинна віра. А через кілька тижнів з'ясував, що в світі безліч богів, значно давніших і людяніших, ніж бгова.
— Що було вчора релігією, сьогодні стало забобоном,— укинув Водоп'янов.
— М-можливо,— сонно промимрив Руперт, якого знову здивувало філософствування Олексія. Лежачи в мішку, він споглядав, як виростає замет, і думав про те, що доведеться вилазити та ставити намета в іншому місці.— Хоч я думаю, що християнство — все ще релігія, а не забобон. Правда, мені завжди здавалося аморальним, що винуватого можна простити і навіть виправдати саме тим, що Христа розіп'яли... Але чи християнин я? Мабуть, що так...
— Ще дужче розгулялася,— перебив Водоп'янов, бо погода для них важила більше, ніж духовні незгоди.
* * *
Вони знову рушили раннього досвітку у повному сяйві блідого місяця. Оточений яскравим німбом, він плив у жовто-зелених відблисках хмар, які утворювали велетенський хрест, що простягався на півнеба. Вітер ущух, сани легенько ковзали по затверділому снігу, та досить було потрапити в тороси, як знову починалося пекло, і, подолавши всього-на-всього милю, Руперт знеможено падав, виснажений сніговими пастками й крижаними гостряками.
Для Водоп'янова це була надлюдська мука: сани відскакували, смикались, перекидались на горбах, і тіло його метлялося на койці, немов таран, підвішений на далщюгах; він більше не міг спиратися на лікоть і падав лацтухом, заціпенівши од холоду й болю, що роздирав його, коли бачна, як надривається Ройс. А нащо? їм все одно не досягнути мети...
Тиждень по тому вони знову пролежали півтора дня, ховаючись од буревію; Руперт відпочивав, гоячи рани на ногах, а Олексій тужив за домівкою.
— Я весь час думаю про дружину — де вона зараз і що робить,— мовив він з болісним сумом.— У Москві, мабуть, немає. Поїхала на станцію в Заполяр'я та все думає, що я загинув...
— А вона хто?
— Лектор. Читає про наших та англійських поетів. Об'їхала всю північ і зяає її не згірш од мене...
Ройс сухо засміявся.
— Дивне заняття...
— А чому? — не розумів Водоп'янов.— її цікаво послухати. І по-англійськи добре говорить. Вона — член партії. Я, мабуть, теж подам заяву. Так, неодмінно подам.
— У вас хіба не всі комуністи? — здивувався Руперт. Водоп'янов зареготав.
— Ні— Не так-то легко стати комуністом. Треба бути гід-щам цього.
Руперт нарешті запитав те, що давно цікавило його: А ви... що ви робили в Арктиці, Олексію? " Водоп'янов ніби й не чув.
ми— Цікаво,— пролунав у темряві його голос,— що вони зараз поробляють на острові Рудольфа? Мабуть, цишуть про мене: "Водоп'янов завжди був вітрогоном, не пофортунило йому, бідоласі!" Звідки їм знати, що у мене такий друг! От буде весело, коли повернусь...
І він тихо засміявся. Справді, непоганий жарт!
* * *
Та згодом їм було не до жартів. Задубіла одежа прилипала до тіла, бороди змерзлися і стали чорно-зеленими од бруду й поту, довге волосся злиплося, очі почервоніли о? вітру й сліпучого блиску снігової пустелі.
Та якось вони побачили птаха — рожевогруду чайку Росса з чорним комірцем довкола шиї. Вона спокійнісінько всілася на сани, і Ройс довго ганявсь за нею, а потім вхопив рушницю і за першим пострілом роздробив її на клапті. Він сердився, що отак по-дурному втратили обід.
— Наступного разу я битиму її лижвою,— пообіцяв Олексієві.
Але той був аж надто втомлений і хворий, щоб якось реагувати. Лише залізна витримка й віра в товариша сяк-так тримали його на світі. Два дні лежав він майже непритомний, але не смів помирати, хоч і тримався на межі життя і смерті.
— Як ваші ноги? — запитав Руперт.
Олексій ледве збагнув у напівсвідомості, що той хоче од нього, і спершу кивнув, а вже потім одказав:
— Погані мої справи. Тільки марна турбота для вас
— Не треба так говорити. Мені зовсім не важко з вами. Ми обоє потрапили в безвихідь, от і все.
Водоп'янов кивнув.
— Ось я визначу наші координати,— заявив Руперт.— Цей птах підказує, що десь неподалік земля.
Лід почав танути. За два дні чалапання по калюжах Олексій з Рупертом геть вимокли, до того ж сипав сніг, навперейми із дощем, а крізь білувато-сірі хмари вряди-годи проглядало сонце, і Руперт хотів самотужки визначити довготу, аби напевно знати, де вони.
З допомогою саней і шовкового парашута він спорудив намет, і хоч його плечі стерті були до крові од чотирьох-тижневої муки, а права нога ледве згиналася, бідолаха довго ладнавсь, щоб упіймати сонце, тільки-но воно визирне з-за хмар.
Десь ополудні розжарена куля з'явилася в окулярі секстанта, і він записав висоту та пішов до намету зазирнути до таблиць.
— Широта 76° 4',— вигукнув він.— Надто відхилилися на південь. Лід дрейфував, поки ми рухались. Кляті болячки,— вилаявся він, віддираючи штани, що поприлипали до ран, де зсунулась пов'язка.— Тепер підемо прямо на схід. Земля мусить бути недалеко.
Водоп'янова все це мало цікавило, а Руперт піймав себе на тому, що розмовляв сам із собою, і вийшов геть, бо в наметі нічим було дихати.
Мокрий сніг більш не падав. Ройс одійшов і знову взявся за підрахунки, хоч погляд і думки були приковані до синьої смуги на горизонті.
— Руперте! — погукав Олексій.
— Що трапилось?
— Нічого. Просто я хотів пересвідчитись, що ви тут.
— Звичайно тут, а де ж іще?
— Без мене ви були б уже далеко,— долинув до нього млявий голос.— І ще не пізно...
Руперт промовчав і, взявши своє причандалля, поплен-тав до височенного торосу, щоб наодинці закінчити розрахунки.
Коли скінчив, аж плюнув спересердя. Не може бути! До острова Патріка ще цілих сто миль! Хіба ж він зможе тягти Олексія так далеко? На протязі місяця! Він і так ледве дихає, плечі попухли й гноїлись од лямок, а болячки на ногах і під пахвами так допікали, що бідолаха весь час ходив розкарячившись та одставивши руки; навряд чи вистачить його на завтрашній день.