— Не дозволяйте сну знемагати себе,— пролунав у жовтій тиші голос Водоп'янова.— Адже вам не так уже й погано. Вам ліпше, Руперте! — підбадьорював той.
Руперта хилило на сон, йому знову хотілося поринути в пустку, в холодний мовчазний світ, з якого він щойно видерся. Він бачив Водоп'янова — тьмяну, розпливчасту тінь ца примарній койці і, уявивши собі все це збоку, гірко посміхнувся: двоє людей замуровані у фюзеляжі, а там, за тоненькою перегородкою, пролягає холодний світ, одвічне небуття, ніщо; сто кроків — і вони навіки потонуть у мороці ночі, у сірому безгомінні, що тягнеться аж ген-ген, до мертвого горизонту.
— Вам треба встати,— казав йому Водоп'янов.
— Авжеж,-— мляво відповів той.
Од самої думки, що доведеться вилазити з брудного, але теплого мішка, його кинуло в дрож. Та й чи зможе він підвестися? Ні, ні, він мусить одягтися, принести снігу, налити гасу в примус і ліхтар.
Минуло кілька хвилин.
— Ви мусите встати,— знову вигукнув Водоп'янов.— Ну ж бо, Руперте. Підводьтесь. Вам небезпечно спати.
Руперт устав. Його сердило умовляння Водоп'янова.
— Гаразд, гаразд,— буркнув він.
— От і добре,— зрадів Олексій.
Руперт виповз, нап'яв попрілу білизну, брудну сорочку, куртку, шкарпетки й чоботи; він почував себе зовсім слабим, до того ж без жодної надії на чиюсь допомогу. Наливши гасу в ліхтар і примус, запалив світло, узяв бляшанку для снігу й вийшов. Ноги ледве тримали його.
— Руперте! — почув він і одрубав:
— Та замовкніть ви нарешті!
— Вставайте! — наполягав Водоп'янов.— Не сидіть там. Гей, Руперте, вставайте!
У цьому голосі не було страху, Ройс розумів: Водоп'янов хоче врятувати його. Він природжений рятівник, цей росіянин, і Руперта розсмішив такий безглуздий збіг обставин. Слабке й безпомічне намагання сміятися на порожній шлунок і за повної відсутності сил (лише солодка знемога розливається по всьому тілу) нітрохи не бентежило ваго. Було навіть приємно почувати свою одмежованість "►д буття.
— Не бійтесь,— озвався він.— Зі мною все гаразд. Не бійтесь.
Він спробував копнути сніг, але не зміг. Надто ослаб. До того ж сніг перетворився на кригу. Щоразу намагався од-ламати хоч шмат, та дарма; у нього пропала охота сміятися. Він раптом захлипав од безсилля, марно намагаючись колупнути лопатою, і ось натрапив на крихкий сніг — в тому місці, де була щілина.
— Слаша богу,— зрадів, і по щоках потекли сльози. Вхід геть засипало, та Ройса це не лякало, хоч потім
доведеться добре помучитись, доки розчистиш таку гору. Віл набрав повен бачок снігу й повернуйся досередини.
— Нас геть засипало,— почав, і раптом попливли кола перед очима, він ліг на свій мішок, глибоко дихаючи, щоб одігнати нудоту, та боячись втратити свідомість, як людина, котру ось-ось має затоптати натовп. Саме такий страх наринув на нього, та Ройс одігнав його, почувши уривок фрази:
— ...ліхтар. Ви вчаділи"..
— Що? — перепитав віж.
— Вчаділи. Вас хитає, як після отруєння чадом. Вам погано? Нудно?
— Знесиливсь...—простогнав Руперт.— Я дуже знесиливсь.
— Це чад,— наполягав Олексій, прохаючи його встати.
— Дурниці,— мляво огризнувся Ройс.— Звідки йому взятися?
— Встаньте, прошу вас...
Та Ройс не міг підвестися. Сперечатися теж не міг. Все це надто складно. А може, то й справді чад? Дурниці. Крізь щілини дме. І чому тоді не вчадів Водоп'янов?
— Я ближче до виходу,— пояснив Олексій,— Я ліпше...— Він не міг підшукати відповідне англійське слово і почав знову: — Дужче вмію опиратися. Розумієте?
— Тут вистачає свіжого повітря,—заперечив Рунерт.
— Не вистачає! — настоював Водоп'янов.—"Потрібна вентиляція, і ви негайно мусите влаштувати її.
Але як це зробити, не випустивши тепла?
Температура всередині і так була нижче нуля. Коли пробити отвір, стане ще холодніше. Та Ройса нудило, це була перша ознака чаду, того нещастя, од якого в Арктиці гине більше людей, ніж од хвороб.
— Мабуть, ви маєте рацію,— мовив він через силу.
— Що ви там бурмочете? Встаньте, Руперте І Зараз же встаньте!
— Таки маєте рацію,— повторив Руперт, міркуючи, звідки б узятися тому чадові.
Нарешті збагнув: вони не погасили примус і ліхтар, які отруювали повітря. А це було все одно, що погасити останні іскорки життя у їхній темній та брудній норі. Руперт підвівся й почав прислухатися, що каже Водоп'янов.
— Гаразд, гаразд,— сердився він.
Ройс знав тепер, що робити. Водоп'янов радив пробити дірку з підвітряного боку і потім чимось завісити ЇЇ, та Руперт розумів, що тоді виникне протяг і крижаний струмінь ущерть вихолодить фюзеляж. А він тепер над усе ненавидів холод.
— Стале зовсім холодаю,— буркнув він.— Не годиться.
І, взявши сокиру, почав одколювати алюмінієвий жолоб, де пролягали дроти й кабелі. Це привело його в дальній кут фюзеляжа, який він колись заповнив снігом. Слабкими руками він торгав жолоб і знесилено падав. Проте знову вставав, знову торгав і, одірвавши якусь частку, ліг відпочити. Голос Водоп'янова повернув його до тями.
— Не можна так,— мовив Руперт.— Не можна здаватися.
Та його знову пойняла весела легковажність, і Руперт почав розповідати Олексієві, як би сприйняла все це його дружина.
— Вона зовсім не схожа на мене. Джо но любить задумуватися над незгодами життя. Вона дивиться на все дуже просто. Може, це й непогано, але вся наша пригода здалася б їй величезною дурістю.— І він заливчасто розреготався.— Проте...
— Годі, годі,— перебив його Водоп'янов.— Кінчайте те, що почали. Ех, якби мені підвестися...— скрушно зітхнув він.
— Ну ж бо! — під'юдив себе Руперт.— Рухайся, брате... Він знову взявся за жолоб. Тепер у нього виник певний
задум: розрізати жолоб і стягнути обидва шматки дротом, щоб утворилося коліно. Потім пробити дірку в фюзеляжі, просунути в неї трубу, вийти назовні, закріпити, і буде чудова вентиляція без втрати тепла. Він почав рубати жолоб.
— Що ви робите?! — вигукнув Олексій.
— Чого вам?
— Ви ж руйнуєте свою постіль, а ще, чого доброго, й ногу собі відрубаєте...
— Дурниці І — бовкнув Руперт.
Лише зараз він помітив, що жолоб лежить на його спальному мішку, од якого зосталися тільки клапті. Сокира повисла в повітрі. Він глянув на Водоп'янова, котрий, мало не падаючи з постелі, хапався за жолоб.