— Какой номер, барин? — раптом почувся голос звощика.
Валя як опечена одшарпнула свої руки й одсунулась. Водосвятський сказав номер і раптом обняв Валю. Вона забилась в його руках і повернула до його лице з виразом жаху, показуючи ним на спину звощика.
— Поїдемо. Говори! — глухо сказав прямо в рот їй Водосвятський.
Валя шарпнулась і голосно викрикнула:
— Звощик! Стань.
Звощик зразу зупинився. Валя зстрибнула й байдужим спокійним тоном звернулась до Водосвятського:
— Будь ласка, заплатіть. Ми тут пройдемо пішки. Вечір такий хороший.
Водосвятський заплатив, і вони мовчки пішли далі. Водосвятський знов постукував палицею, а Валя поглядала на його й щось думала.
— Слухайте, Миколо... — раптом заговорила вона серйозно й урочисто. — Наші відносини набірають брудний і неморальний характер. Ви знаєте мої погляди. Тим, що ви так поводитесь зо мною, ви показуєте, що не поважаєте мене й мої погляди. Я цього не можу допустить. Ми мусимо розійтись. Те, що ви собі позволяєте, я можу позволити тільки своєму мужу. Ми ж поженитись не можемо. Через що, я вам уже говорила. Я не можу, не маю права давати своїм кревним страдання. Я знаю, ви скажете, як і казали, що це забобони. Не знаю. Ми занадто легко відносимось до цього. Легко сказать — забобони... Ну, добре, не будем про це говорить. Нам зостається тільки подати одне одному руки і... розійтись, Миколо.
Закінчила Валя шопотом, низько схиливши голову. Водосвятський мовчав, дивлячись поперед себе з понурим виразом лиця.
— Ну, що ж, розійтись то й розійтись... — промовив він задумчиво. — Воля ваша, а не моя. Прощайте!
Він зупинився й простягнув їй руку. Валя злякано подивилась на його.
— Так зразу?
— Чого ж тягнуть? Кінець так кінець.
Валя озирнулась. Вони вже були коло її дому. Вона зупинилась очима на темних кам'яних воротах будинку. В них чорніла дірка фіртки.
— Ходімте туди! — потягнула Валя Водосвятського до воріт. Водосвятський покірно й помалу пішов за нею. Ворота були зроблені в будинку, й за ними тягнувся довгий і темний прохід. В глибині подвірря ледве помітно жовтіли на землі довгі смуги світла з вікон. В проході було темно, тихо й затишно.
Валя помітно хвилювалась, весь час витягала голову й прислухалась то направо, то наліво. Микола їй не заважав. Вмить вона обняла його руками за шию й немов ускочила губами йому в лице. Хотіла, мабуть, попасти поцілунком в губи, але попала в щоку, після чого на тому місці зостався мокрий холодок від слини з губ. Тоді Водосвятський обхопив її й тісно пригорнув до себе. Валя забурмотіла щось злякано й ніжно, але він, як скаженілий, мняв її, цілував, роз'ятрував все більш і більш. Нарешті Валя вирвалась і вибігла на улицю. Там, задихана й безсила, з збитою на бік шапочкою, з розстібнутою кохточкою на грудях, вона притулилась спиною до стіни й спочивала.
Водосвятський хотів підійти до неї, але вона замахала руками й благаюче, жахливо зашопотіла:
— Ради Бога, іди собі. Іди, Миколко, іди додому. Я молю вас... Не треба... Я не можу... Завтра ми побачимось... Ми виясним... Ради Бога...
— Можна мені зайти до вас посидіти на хвилинку? — замісць одповіді спитав Миколка.
— До мене? Тепер? — жахнулась Валя. — Як можна! До мене в кімнату?
В голосі, крім жаху, чулось і ще щось, жадне, схвильоване.
— Я посижу пьять хвилин і піду.
— Не можна! Що ви?! Анатолій Аркадєвич дома...
— Неправда, він виїхав у повіт.
— Чи той, його жінка, хіба не все одно?
— Та що такого, що я посижу? У нас є справа. Нарешті, ви не дівчинка. А потім, можна пройти так, що вона не почує. У вас же свій ключ. Я хочу побути з тобою трошки, мені так тяжко якось іти... Валю!
Валя розтеряно дивилась на Водосвятського. Він хотів обняти її, але вона раптом з жахом одіпхнула його руку й одступила крок назад.
— Ви збожеволіли?! Слухайте: тільки ви даєте мені слово, що нічого собі не будете позволять у мене? Даєте?
— Даю слово чести!
— Глядіть, Миколо, я вірю вашому чесному слову. Чуєте? Нічого— нічого? Так?
— Абсолютно...
Валя допитливо подивилась на його, потім, побачивши непорядок в одежі, хапливо застібнулась і мовчки пішла на ґанок.
Перед дверима свого помешкання вона, часто дихаючи від сходів чи від чого инчого, шопотом, слабо й благаюче сказала:
— Глядіть же, Миколко! Не будете?
— Я ж слово дав! Одмикайте швидче... — грубовато наказав він.
Валя раптом одступила від дверей і злякано проговорила:
— Ні, ні, ідіть собі, ідіть! Я не хочу. Ідіть.
— Валя! Одчиняй двері.
— Миколо, я не хочу. Ви будете...
— Я нічого не буду. Давай ключ.
— Миколо... Я ж вам вірю... Я надіюсь. Ви слово чести дали, Миколо!
— Одмикайте, хтось іде по сходах...
Валя злякано прислухалась і швидко, безшумно одімкнула двері. Водосвятський майже впихнув її в сіни й сам зайшов за нею.
В помешканню було тихо й темно. Валя на шпиньках пройшла в свою кімнату, ведучи в пітьмі за собою Миколу.
У себе в хаті вона хотіла запалить лямпу, але Водосвятський, тримаючи її одною рукою, другою замкнув двері на ключ.
— Миколо?! — шепнула Валя —Що ви робите? Ради Бога! Я кричать буду. Миколо, зараз же мені... Пустіть мене...
Але Микола схопив її вже обома руками, притиснув до себе й помацки пішов з нею у лівий куток, де стояла канапа. Валя щось бурмотіла, сильно одпихалась руками об його груди, але не кричала.
17.
Виходячи після збірки з ганку будинку, де жив Водосвятський, Олеся раптом схопила Вадима під руку, хутко потягнула вперед і зляканим шопотом заговорила:
— Ходімте швидче, ходімте! Господи, ще тільки цього не вистарчило!
Вадим здивувався. Він помітив, що Олеся глянула убік, як виходила, і від цього схопила його руку. Він також дивився туди й нічого особливого не бачив. Правда, недалечко, спершись на лихтарь, стояв якийсь чоловічок в чорному капелюсі і в пальті немов у талію. Але не він же її так схвилював.
— В чому річ? — спитав Вадим тихо.
Олеся, не одповідаючи й не повертаючи ні в один бік голови, все так само швидко йшла вперед. Коли вони одійшли кроків на двадцять від дому Водосвятського, Олеся неголосно сказала:
— Озирніться й подивіться, іде хто-небуть за нами. Але старайтесь непомітно.
Вадим озирнувся. Кроків за двадцять від них ішов той самий чоловічок, що стояв під лихтарем. Щоб заспокоїти Олесю, Вадим сказав: