Але з перших же слів виявилось, що ні Антін Антонович, ні Варвара Кіндратівна деяких виразів доктора не розуміли, хоч самі добре говорили по-малоросійському, а останніми часами так і газети малоросійські читали.
Доктор Сріблюк поспішно пояснив, що він Галичанин, а в галицькій Україні говорять трохи відмінно від тутешньої говірки.
Узнавши, що доктор з Галичини, Антін Антонович зацікавився. Він і од Колі чув, і в газетах читав про цей край, але ніколи не балакав з самими галичанами. От йому, наприклад, дуже хочеться знати, чи там таки справжні малороси, чи, може, якесь инче плем'я, — слов'янське, але инче?
Ні, там таки були справжні малороси, русини, як там називаються.
Ну, так, русини, це Антін Антонович чув.
— А скажіть, пожалуста, чи то правда, що там инакше й не говорять, як по— малороссійськи, чи то пак по-українськи?
І то була правда.
— Так таки скрізь? І дома, і в товаристві? І в гімназіях учать по-мало... чи то пак по— українськи? Ну, в поліції то вже, мабуть, якось инакше?
Виявлялось, що навіть і в поліції по-українському. Це вже було підозріло й не поміщалось в голову Антона Антоновича. Ну, нехай в гімназіях, універсітетах тепер мода пішла така, на хахлатчину, але щоб і в поліції — це щось непевне. Сам Антін Антонович дома з дітьми й жінкою балакав жаргоном, і тільки для Колі старався "ламать язика по— хахлацькрму".
— Ну а, скажемо, повістку якусь... як це — "повістка" по-українському? — звернувся Антін Антонович до сина. Але Сріблюк поспішно захитав головою.
— Я розумію, я розумію... І повістки по-українському. Антін Антонович розвів руками.
— Діла! А по-руськи нічого?
Коля трохи нетерпливився, йому, видно, було соромно за батьків, за їхню нечисту мову, за наївність питаннь. Але він стримував себе й навіть в пояснення сказав, що Сріблюк, наприклад, зовсім не розуміє по-руському. Сріблюк як іллюстрацію зараз же сказав.
— Я завсєм не знаю каваріть по-рускі...
Старі весело засміялись, причому Антін Антонович діскантом, а Варвара Кіндратівна басом. Після цього вони почули себе вільніще з доктором, його незнання такої простої річи, як руська мова, поставило його немов нарівні з ними.
Варвара Кіндратівна вже збіралась спитати його, що робить, як колеть у правому боці. Останніми часами її так почало колоть, що хоч живим до Бога лізь.
Антін же Антонович розстібнув свій мундур, оживився, розійшовся й почав росказувати, як у них в повіті поширилось тепер це малоросійство, чи то пак українство. Говорив він чистіще й вільніще, ніж перед цим, немов підбадьорений тим, що почув від доктора-галичанина. Раз там, у Європі, не соромляться цеї мови, раз навіть в поліції говорять і пишуть на ній, то це не Колькині дурощі, а справді, щось серйозніще.
— Та я сам з чистокровних малоросів! — з гордостю говорив він, весь час оживлено поглядаючи ясними дитячими очима то на Колю, то на доктора, то на стару. — Моя бабка з полтавських козаків, а прадід був репаний мужик, їздив у Крим по сіль, чумакував. Ну, дід уже на попа вибився, а батько за ним. Так ще батько инакше й не вмів говорить, як по— хохлацькому. Так, бувало, чеше, що ого-го-го! У вас там, в Галичині, мабуть, професор так не заговорить... Ну, я трохи одстав, служба така. А от тепер знов пішов цей дух, пішов. Та, скажіть на милость, який прилипчивий цей дух. Ти знаєш Іллю Самсоновича Кривулю? — раптом повернувся Антін Антонович до сина.
— Здається, земський лікарь? — хмуро бовкнув Коля.
— Атож, Атож! (Антін Антонович знов хутко повернувся до доктора). Чоловік сивий як голуб, од трьох синів унуків має, ніколи нічим політичеським грішний не був, — на: на старости літ у мазепинці записався, хе-хе-хе! Таким малоросом, чи той українцем, зробився, що прямо не підступай. На земських собраніях инакше як по-українському й не желає говорить. Слухать не хоче, як до його по-руському говориш. "Що? Га? Не розумію". Антін Антонович залився дрібненьким радісним смішком. Потім зараз же з більшим запалом заговорив далі:
— А попа нашого синок? З батьком така война за це, що страх дивиться. Батько, знаєте, чоловік подневольний, служебний, ну, знаєте, неловко, неприятно. А син знать того не знає, сини обикновенно не хотять того знать... "Я, — кричить, — син свого народу, не хочу буть йому зрадником. Ти, — кричить, — не пастирь, а русіфікатор". І виганяв його батько, і бились, і знов мирились... Ну скажіть мені, пожалуйста... От ви скажіть, Колька наш правду рідко говорить нам, скажіть: а це не опасна штука, це... українство? Кричять у нас там всякі чорносотенні орателі, що це вроді революції, а нам, старим, трудно то знать. На просту думку, воно наче б то й нема нічого такого страшного, що чоловік хоче по-своєму рідному говорить, а може, воно якось... Ні, кажете? Та й я так думаю. Ну, а Коля наш уже революції не робить? Га? Ні?
— О, за се не бійтеся! — живо сказав галичанин. — Тепер не сі часи. Тепера ваш син цілком на иншій дорозі. За се я можу ручити вам.
Варвара Кіндратівна глибоко зітхнула й промовила:
— Дай то Боже... Пора вже йому в люди виходить. А то ж сором з людьми говорить про сина. А скільки в самих війни було за цю революцію.
— Ну, стара, що було то було, — перебив Антін Антонович. — Тепер же бачиш сама, кустюм який на йому, наш Гвозділін такого не має... хе-хе-хе... Слава Богу кажи, а ти старе згадуєш. "Кто старе помянет, тому глаз вон"... Правда, Николай Антонович?
Николай Антонович, видно, був не зовсім задоволений балачкою. Подивившись на годинника, він раптом устав і сказав:
— Ну, тато, мамо, я мушу попрохати у вас вибачення, зараз почнуть збіратись люди, й ніяково вам тут бути... Я завтра забіжу до вас, або краще ви зайдіть, і ми побалакаємо як слід.
Батьки хапливо встали й почали одягатись. Варвара Кіндратівна хотіла щось сказать синові, але Антін Антонович якось незвично для його сердито прикрикнув на неї, і вона замовкла.
— Так я завтра забіжу, — ідучи за батьками до порога, сказав Водосвятський. — Ви в "Рязанських Номерах"? Добре, я забіжу.
Коли вони вийшли, Водосвятський чогось злісно шпурнув додолу купу газет з канапи й зо всього розмаху ліг на неї. Сріблюк, видно, спочатку почував себе трохи ніяково, але хутко прийшов до свого нормального стану намацуючої уважности, уступчивої запобігливости й занадтої бадьорости.