— Слухайте, Ріно! — раптом звернувся він до тої. — Це еґоїстично! Ви собі там смієтесь, а ми тут тільки слухаємо. Ідіть до гурту. Петре Петровичу, годі вже вам шопотітись...
Петро Петрович хотів щось одповісти, але тут якраз прийшов якийсь молоденький білявий, кучерявий і румьяний студент. Побачивши його, Ріна й Ось обоє схопились з місць, а він високо підняв руку й крикнув:
— Єсть!
— Скільки? Скільки? — надзвичайно живо підбігла до його Ріна, так що аж не вірилось, що вона може так легко й швидко бігати.
— Двісті! — голосно й ніби з гордостю сказав студент.
— Кручений! — в якомусь захваті підняла руки Ріна, немов збіраючись обняти того Крученого. — Ви, як сказав би Климентій Грегорович, геніальний, знаменитий, незрівняний чоловік! Чуєте, Климчику? Двісті, двісті!
І схопивши, Клим-Клима за борти його піджака, вона кільки раз потягнула його до себе.
— Що двісті? — не розуміючи, спитав Клим-Клим, машінально упіраючись.
— Нічого.
Тим часом Ось підійшов до Крученого, й цей почав йому гаряче й радісно щось шепотіти. У Ося трошки роззявився рот, очі пом'якшали, лице немов розтало, й на йому затлілась тиха посмішка.
— Панове! — закричала Ріна.— Я збіраю з вас дань! Прошу! На страйк фабрики Рибацьких і компанія. Побільше!
І вона, вивернувши, як діти, руку долонею догори, простягнула її до братіка Клим-Клима.
Той помалу виняв гаманець. Очевидно, він для таких цілей не дуже охоче його витягає.
— Скільки ж вам треба? — спитав він ніби жартівливо, але, певно, серйозно тим заінтересований.
— Побільше. Сто рублів!
І, сміючись, Ріна озирнулась до Панаєва.
— Я йому навмисне побільше загилюю, щоб більше виторгувать, — низьким голосом проговорила вона, як на сцені, коли актьор говорить "у бік".
Клим-Клим виняв пьять рублів, склав папірець і поклав на долоню Ріни.
— Сто? — сказала вона.
— Пьятьсот, — кладучи гаманець у кишеню, засміявся Клим.
— Добре. Подивимось... Е, Климчику! Ви, занадто... Давайте ще... Ні? Ну, добре. Завтра, значить, дасте ще. Тепер ви... Виймайте, — підійшла Ріна до Панаєва й так само, тільки ще більше, рівніше витягнувши й перекинувши долонею руку, простягнула її кабінетному соціал-демократові.
Той зараз же й теж ніби жартівливо виняв гаманець і так само поклав пьять рублів, тільки не паперами, а сріблом.
Ріна мовчки й низько уклонилась йому й повернулась у мій бік.
Глупо, розуміється, — але у мене сильно забилось серце. Чого, спитатися?
Знов перекинена догори долоня, рожева й тверда. Голова трохи на бік схилена, й на оранжево-червоних погнутих губах (чи не фарбує вона їх?) — ніжно-хитра Тепина посмішка.
— А ви скільки?
Я засунув руки в кишені вже зарані. Тепер я тільки одкинувся на спинку стільця й проговорив з приємним усміхом:
— А я нічого.
— Як нічого? Так-таки нічого? Ні копійки?
— Ні одної.
Ріна руки ще не приймала й дивилась на мене з тою ж посмішкою.
— Чого ж так? Боїтесь чистоту своїх нових переконань поскоромити? Це проста гуманність.
— Власне, з гуманности не хочу дати! — сказав я, про себе зраділий підказаному нею слову.
— Як з гуманности? — здивувалась Ріна.
Я бачив, як Ось перестав шепотітись з Крученим і почав пильно й хмуро дивитись у наш бік. Мені здалося, що навіть почервонів він.
Ага, хлопчику, почекай.
В одну мить у мене виникла ціла будова.
— Так, з звичайної гуманности, — одповів я, не ховаючи посмішки. Серце ж мені трохи билось, як перед грою.
Ріна пустила нарешті руку. Давно б так, голубонько! Я хитнувся на стулі ще з більшою незалежностю і, проводячи очима по звернених до мене обличчях, сказав:
— Ви все ж таки не розумієте? Добре. Скажіть мені, будь ласка, що ви більше ціните, що вважаєте цінніщим в людині: духовні його якости чи фізичні, матеріальні? Що?
Розумна дівчина! Вона зразу ж учула щось хитре. Одповіла не зразу, щоб не попастись. Але вибачай, мила, мусиш попастися!
— Розуміється, духовні, — сказала вона обережно, ще таки думаючи, чи нема тут якого фокусу.
Ні, любчики, тут фокусу ніякого нема. І я вам зараз покажу, де справді фокуси. Тоді тобі, хлопчику, покажу, як червоніти й дивитись лютим вовком.
— Чудесно! — сказав я. — Духовні.
— Але до чого це? — ще дивуючись, скрикнула Ріна.
— Я вам зараз скажу це. Значить, духовні. Так. Що таке гуманність? Це жалість до обиженого чоловіка, це справедливість, поміч йому, нагорода за обиду. Так? Розуміється. Тепер прошу мені сказати, хто, на вашу думку, цінніщий, багатчий духовно: Никодим Стельмашенко чи робітники, всі разом і кожний зокрема? Хто?
— Позвольте, добродію! — скрикнула Ріна, очевидно, зразу зміркувавши, куди я її тягну. — Ви не з того погляду! Так не можна.
— Ні, іменно з того! Тільки з того! — аж скрикнув я, боячись, що вона ухилиться убік. — З погляду гуманности, вселюдської заповіді. Заповіді, добродійки. Прошу не забувать. Гуманність єсть заповідь: бути справедливим, співчутливим до обид і страждань чоловіка. Всякого чоловіка, взагалі чоловіка. В тому й єсть заповідь, в універсальности її, в абсолютности, в вічности. Ви ж не будете доводити, що треба бути трошки гуманним? Навпаки, мабуть, стоїте за якнайширшу гуманність? Так? Та ви не бійтесь, я вас не хочу ловить у словах, я не фокус показую. Так чи ні? Гуманність як заповідь? Справедливість, співчутливість і т. д. Так?
— Ну, так.
— Добре. Ну, так з цього погляду хто цінніщий: перший ліпший робітник з фабрики чи Никодим? В смислі духовних якостей, які ви ставите вище над матеріальні? Хто, Ось? Як ти думаєш? Ти повинен краще знати.
Ось дивився на мене тяжкими понурими очима. Він чогось чекав від мене, якоїсь непристойности. Я це помітив, і мене взяла ще більша веселість.
— Тут, розуміється, має бути якийсь софізм, — сказав Панаєв, встаючи й помалу підходячи до нас, видимо зацікавлений. — Але який саме, я ще не схоплюю.
— Софізм не в моїх словах, а в чомусь инчому, — одповів я, не дивлячись на Панаєва.
Ріна, як над загадкою похмуривши брови, стояла й думала.
— Та ви не думайте! — засміявся я до неї. — Говоріть, як ви переконані.
— Це трудно сказать, як я переконана! — аж злегка розсердилась вона. — Я особисто не знаю цього Никодима. Я знаю його як представника кляси. І борюсь проти його як такого, а не як якоїсь особи.