Божки

Сторінка 4 з 85

Винниченко Володимир

— Мені часу нема, я мушу...

— Ну, що за дурниці! На чверть години...

Я виразно бачив, що йому щиро не хочеться йти, що його тяжить моя присутність. Але це, власне, й примушувало мене тягнуть його. Та ще щось, що невиразно проглядало крізь понурість, явну ворожість і настовбурченність його. Якесь, здається, замішання, неупевненність.

— Ну, чого там! Ходім!

І я взяв його під руку й весело потяг за собою. Іменно весело, жартівливо, так, наче нічого не сталось, наче я нічого не помічав. (А в цьому єсть якась насолода, в такому нахабстві, в такій... А, бог з ним!)

— Варвара Генадієвна! — крикнув я в сінях до хазяйських дверей. — Брат у гості прийшов. Самуварчик нам.

— Я чаю у тебе не буду пить! — поспішно й твердо сказав Ось і тут тільки увільнив свій лікоть од мене.

— Не хочеться? Ну, не треба. Не треба, Варвара Генадієвна! — знов крикнув я, не помітивши, що він підкреслив "у тебе".

На столі лежав розкритий зошит моїх записок. Я ще в корідорі згадав, що лишив його так, і що він кинеться в очі. Й мене чомусь цікавило, чи зверне на його увагу Ось.

Він звернув, хоч і сів не біля столу, а на ліжко. Кілька раз, оглядаючи хмурим поглядом кімнату, він зупинявся оком на записках.

— Дивишся на мій щоденник? Писав, писав. Тільки, що писав. Настоящий інтеліґент. Не їв, не спав, а писать зараз же... "Спутникъ интеллигента" треба було б назвать щоденники. Правда? Ну, будем знайомитись? Хочеш? Ні, чекай. Я вперед про діло, а потім... Ти мені скажи, як ви, — ти, батько, мама, — опинились у Никодима. Вчора я не міг всього розшолопати. А нашого старенького все ж таки здорово бахнуло. Я про батька. Не сподівався. Чув щось... Ну? Що за милость така від Никодимчика?

— "Бахнуло" я навмисно сказав. Навмисно таким легким тоном. Навіщо? Ну, аналіз к чорту. Сказав і сказав!

Ось якось чи байдуже, чи зовсім мене не бачучи якийсь мент дивився на мене. І тільки в сірій напівтьмі моєї "домовини" я помітив, що очі в Ося якось дуже густо й сконцентровано блищали. Він також, видно, був у незвичайному настрою, може, такому самому, як і Антошка, тільки инакше виявляв його.

Я навіть на мить подумав, що він зовсім не чув моїх слів. Але ні!

— Ти думаєш, що з доброго серця? — недобре, важко й ледве помітно посміхнувся він.

— О, ні! Я такої образи Никодимові не можу нанести! — засміявся я голосно, сідаючи за стіл і зручно витягаючи ноги.

— Приняв для того, щоб тішитись нами... — уже без посмішки сказав Ось, і таким тоном, який показував, що він неохоче балакає про це зо мною. В кождім разі, не як з братом.

— Тішитись? — немов не зрозумів я.— Чим тішитись?

— Всім. Навіть тим, що він дає нам їсти. Тим, що одірвав батькові руку і розбив його паралічем.

Звучало щось, ніби й мені поставлене на увагу. Неначе я з Никодимом в згоді був.

— Он як. Ну, а як же він тебе на свою фабрику взяв? Як позволив тобі по-українськи з Стьопкою балакать? Взагалі, ти, видно, незалежно тримаєшся?

Ось кліпнув на мене очима, помовчав, неначе не бажаючи чи вагаючись далі балакать зо мною, і потім грубо, з усміхом кинув:

— Тому що злякався. Я його хотів убить.

Ось сказав це не для того, щоб похвалитись. О, ні! Тут було щось більше. З тим усміхом зв'язувалась для його якась низка подій, картин, виводів. "Я його хотів убить" — це тільки незначний момент. Крім того, тут знов немов і для мене були сказані ці слова.

— Та-а-к навіть? — знов засміявся я. — Здорово! І він злякався? Правда, він таки боягуз. Не дивлячись на все, боягуз порядний.

— І це таки буде. Я його убью, — раптом, мабуть, проти його волі вирвалось у Осипа. Можливо, що до цього спричинився мій тон, який повинен був дратувати. (Та й дратував, без всякого сумніву!)

Можливо, що й сказав він це тільки для того, щоб зробить мене серйозніщим, щоб поставить самого себе на твердіщі ноги.

Як я вчув усе це, не знаю. Псіхологія — річ туманна. Але я наче волоссям, шкурою лиця і рук зрозумів і почув.

— Он як?! — ще веселіще скрикнув я, тою веселістю показуючи, що не помічаю його серйозности, а до слів його відношусь як до гарячого вибуху роздражненого хлопчика. — Ну, це вже занадто. Власне, Никодим... Чекай, ти хто? Есер, есдек?

— А тобі що до того? — грубо кинув Ось. Мовляв, у цій сфері тобі вже зась питати.

— Ти одповідай. Що ти в якійсь партії — це я чув з розмови вашої там, на улиці. Мабуть, есдек?

— Есдек... — з викликом сказав Ось.

Він все більш та більш губив свою вчорашню й сьогодняшню стриманність.

— Есдек? Ну, я так і думав. А раз ти есдек, ти повинен до Никодима ставитись з повагою. Він — представник капіталізму, та ще й національного.

(До чого тут був капіталізм — не можу собі тепер уявити.)

— А крім того, це все-таки особа неабияка! Подумай: з робітника, простого механіка вибитись за якихсь п'ятнадцять літ на володаря ситцевої фабрики, маєтків. Тут треба щось мати. "Подлість". Не всякий і подлим зможе бути. Це не жарт: спочатку обмотати круг пальця старого Рибацького, потим дати йому в жінку свою полюбовницю, далі убити старого, та так убити, що сліда ніякого. Потім убити жінку, перевести на себе все, зробить дочку убитого батька своєю полюбовницею і стати опікуном над всіма маєтками Рибацьких. Це, братуха, ґеній! Це голова. А ти його убить хочеш. Такі проґрес, цівілїзацію, промисловість рухають.

Ось ще підчас моєї мови встав. Я бачив, що роздратовання його дійшло до того, що він мусить або перебить мене, або втікти. Але я навмисно, немов захоплений, розписував Никодима.

— Ну, я піду. Мені ніколи... — бовкнув Ось.

Я бачив, що його ображало моє поводження. І це мене тішило до того, що я ні за що не одпустив би його.

— Та чого ти? Куди? Посидь.

— Я не можу говорити з тобою... Ти... весь час якогось дурня зо мною строїш...

Ага! Оттут-то вияснився ти, мій хлопчику, мій маленький, веснянкуватий хлопчик, якого я возив у возику, якому казки у ліску оповідав, якому дзиґи вистругував. Але чого брешу я собі? Що тішило мене по суті? Те, що він почував себе хлопчиком, меньчим за мене. А раз це тішило, значить, в суті я почував себе так перед ним "я"!

— Я? Дурня строю? В життю своєму серйозніще не балакав! Даю слово! Цілком поважно з тобою говорю. Може, у мене манєра така? Так ти не звертай уваги, я одучився говорить з людьми. Я ж два роки мовчав. Мовчав, розумієш? Не то що так, коли-не-коли з кимсь поговориш годину-дві. Ні, ні з ким тижнями ні одного слова. А там дві-три хвилини з якимсь стрічним мужиком у лісі. І все. Ти, розуміється, знаєш, що я два роки мовчав? Не то що мовчав, а... повинен би мовчати.