– Міллі! – гримнув товстун.
– Іду, Герберте, – відгукнулася місіс Райнак і відразу поспішила сходами нагору.
– То що скажете, містере Квін? Чи, може, ця загадка для вас надто складна?
– Жодна загадка не складна, якщо її не загадав сам бог. Але в даному разі це не загадка, це… велика підлота. Містере Райнак, ми маємо змогу звернутися по допомогу?
– Якщо вмієте літати, то маєте.
– Телефону немає, – докинув Кейт, не обертаючись. – А дорогу ви самі бачили. Машиною по таких заметах не проїхати.
– Навіть якби вона була, – всміхнувся господар, але, мабуть, згадавши про Чорний дім, відразу погасив усмішку.
– Що ви хочете сказати? – запитав Еллері. – В гаражі…
– Два ні на що не придатні витвори доби механізації. Обидві машини – без пального.
– А в моїй, крім того, щось вийшло з ладу, – раптом приєднався до розмови Торн. – Ви ж знаєте, Квіне, минулого разу я залишив водія в місті, а тепер, хоч трохи пального й зосталося, двигун не запускається.
Еллері затарабанив пальцями по бильцю крісла.
– Кепсько. Ми навіть не маємо змоги попросити в когось, щоб перевірив, зачаровані ми чи ні. Між іншим, містере Райнак, а до найближчого населеного пункту далеко? Я якось не звернув уваги, коли ми їхали сюди.
– Дорогою понад п'ятнадцять миль. Якщо маєте намір іти пішки, містере Квін, то спершу добре подумайте.
– Ви не подолаєте заметів, – застеріг Кейт, якого вочевидь найбільше турбували замети.
– Отже, нас замело в четвертому чи, може, в п'ятому вимірі, висловив припущення Еллері. – Весела історія! І найкраще почуває себе Кейт.
– Щось не видно, щоб ви були дуже збентежені, – зауважив Райнак, з цікавістю розглядаючи Квіна. – Сказати правду, те, що сталося, приголомшило навіть мене.
– Нам не варто втрачати голови, чи не так? – промовив, помовчавши, Еллері.
– Я не здивуюсь, якщо над будинком раптом з'являться дракони, – важко зітхнув Торн. – Квіне, може, краще… спробуємо звідси вибратись? – нерішуче запитав він.
– Ви чули, що сказав Кейт?
Торн закусив губу.
– Мені холодно, – озвалася Еліс, присуваючись ближче до каміна. – Дякую вам, містере Кейт. Цей… цей вогонь нагадує мені домівку.
– Нема за що, – коротко відказав хлопець і підвівся.
Їхні погляди на мить зустрілись.
– Ви, здається, єдиний, хто… Ой!..
Сходами спускалася висока, стара, виснажена, жовта, як мрець, жінка в накинутій на плечі шалі. Одначе враження вона справляла людини бадьорої, на її рухливому обличчі молодо світилися розумні карі очі. Тримаючись сухими руками за поруччя і обережно переставляючи ноги, вона не підводила погляду своїх жвавих очей від обличчя Еліс. У тому погляді був вираз давно втраченої надії, що раптом спалахнула з новою силою.
– Хто?.. Хто це? – злякано запитала Еліс, відсуваючись назад.
– Не лякайтеся! – поквапно заспокоїв її Райнак, умить опинився біля сходів і заступив жінці дорогу. – Нещасна втекла від Міллі… Саро, що ти тут робиш о такій порі? Ти поберегла б себе, Саро!
Не звертаючи уваги на його слова, жінка повільно сходила вниз, аж поки підступила до товстуна впритул.
– Олівія! – радісно промовила вона. – До мене повернулась Олівія. Ох, люба моя!..
– Не треба так хвилюватися, – спробував заспокоїти жінку товстун і обережно взяв її за руку. – Це не Олівія, Саро. Це Еліс, Еліс Мейх'ю. Сільвестрова дочка. Вона приїхала з Англії. Ти пам'ятаєш маленьку Еліс? Ні, це не Олівія, Саро.
– Не Олівія? – Жінка перехилилася через поруччя й пильно подивилась на Еліс. Зморщені губи в старої ворушилися. – Не Олівія?
– Я Еліс, тітонько Саро, – підхопилася дівчина. – Еліс…
Сара Фелл раптом обминула товстуна, швидко перетнула кімнату, взяла дівчину за руку й почала уважно розглядати її обличчя. Поки вона вивчала перелякане обличчя Еліс, на її власному проступив вираз жаху.
– Не Олівія! В Олівії гарні чорні коси… І голос не Олівії. Еліс?
Жінка опустилася на стілець, де щойно сиділа Еліс, її худі плечі обвисли, і вона заплакала,
– Міллі! – гукнув господар.
Місіс Райнак з'явилася відразу, ніби з волі чарівника.
– Чому ти дозволила їй вийти з кімнати?
– Але ж… я думала, вона… – затинаючись, почала місіс Райнак.
– Негайно забери її нагору!
– Гаразд, Герберте, – ледь чутно мовила місіс Райнак.
Кутаючись у халат, вона зійшла вниз, узяла стару жінку за руку й повела нагору.
Місіс Фелл покірно рушила за нею і, схлипуючи, запитувала:
– Чому ж не приходить Олівія? Навіщо її забрали під матері?
– Вибачте! – повернувся до них товстун, витираючи піт і важко дихаючи. – Це в неї напад. Я знав, що він наближається, уже з того, як вона зацікавилася, довідавшись про ваш приїзд, Еліс. За те, що ви з Олівією схожі, винуватити її не можна.
– Вона… вона страшна! – тихо промовила Еліс. – Містере Квін, містере Торн, нам конче треба залишатися тут? Я б набагато спокійніше почувала себе в місті. До того ж моя холодна… ці холодні кімнати…
– Бачить бог, – спалахнув Торн, – я ладен іти пішки!
– І покинути Сільвестрове золото на нашу ласку? – з усмішкою запитав Райнак і відразу спохмурнів.
– Не потрібна мені батькова спадщина! – приречено сказала Еліс. – Тепер я бажаю тільки одного: вибратися звідси. Я… я проживу й так. Знайду роботу… Я багато що вмію робити, їдьмо звідси! Містере Кейт, може, ви…
– Я не чародій, – відрубав Кейт, застебнув на всі ґудзики куртку і вийшов.
Вони бачили з вікна, як його постать помалу зникала за серпанком лапатого снігу. Еліс, почервонівши, відвернулась і задивилася на полум'я.
– І ніхто з нас не чародій, – додав Еллері. – Міс Мейх'ю, наберіться мужності й потерпіть, поки ми придумаємо, як звідси вибратись.
– Гаразд, – прошепотіла, тремтячи, Еліс і знову відвернулася до вогню.
– Між іншим, Торне, розкажіть мені все, що ви знаєте, особливо про будинок Сільвестра Мейх'ю. В цьому може бути розгадка таємниці вашого батька, міс Мейх'ю. Хоч будинок і зник, сховане в ньому золото, хочете ви того чи ні, належить вам. Отже, ми повинні докласти всіх зусиль, щоб його знайти.
– Раджу вам спочатку знайти будинок, – докинув Райнак. – Будинок! – Він невдоволено махнув волохатою рукою й пішов до буфета.
Еліс байдуже кивнула головою.
– Може, Квіне, нам краще поговорити сам на сам? – запропонував Торн.