Райнак розпростав широкі плечі й, дивлячись червоними очима на порожнє, вкрите снігом місце, гарячкував:
– Це обман! Підлий обман! Будинок на місці, перед нашим носом! Або… або… Ні, мене вони не обдурять!
Глянувши на нього, Еллері спитав:
– Може, він у Кейта в кишені?
На ґанку з'явилася Еліс. Її босі ноги були в черевичках на високих підборах, коси розсипалися поверх надягненого на нічну сорочку пальта. За нею, зіщулившись, дріботіла місіс Райнак. В очах у жінок стояв жах.
– Поговоріть з ними, – тихо попросив Еллері адвоката. – Про що завгодно, аби лише відвернути їхню увагу. Ми всі збожеволіємо, якщо не збережемо бодай подоби здорового глузду. Кейте, принесіть мені віника!
Еллері брів по снігу, старанно обминаючи невидимий будинок і кидаючи погляди на порожнє місце. Товстун, повагавшись, перевальцем рушив услід за ним. Торн неквапно поплівся до ґанку, а Кейт, широко ступаючи, зник за Білим домом.
Сонця не було видно. Його бліде світло ледве пробивалося крізь холодні хмари. Не вщухаючи, падав м'який густий сніг.
Вони темніли на снігу маленькими, безпорадними цятками, немов на аркуші чистого паперу.
Еллері розчинив двостулкові двері гаража й заглянув усередину. В ніздрі йому вдарив важкий запах бензину та гуми. Торнів автомобіль, ця чорна потвора, оздоблена хромованими деталями, стояв, як і напередодні ввечері, коли Еллері побачив його тут. За ним, ближче до дверей, – певно, його поставив сюди після їхнього приїзду Кейт, – виднівся дуже пошарпаний "б'юїк", яким Райнак привіз їх із міста. Обидві машини були зовсім сухі.
Квін зачинив гараж і повернувся на проїзд. Крім ланцюжка слідів, залишених недавно ними ж таки, на незайманій білій ковдрі уваги ніщо не привертало.
– Ось вам мітла, – зустрів його Кейт. – Ви що, збираєтесь на ній літати?
– Припни язика, Ніку! – дорікнув йому Райнак.
– Дайте хлопцеві спокій, докторе! – засміявся Еллері. – Цілком слушне запитання. Ідіть обидва за мною! Може, настав уже судний день, але ми повинні діяти!
– Нащо вам мітла, Квіне?
– Хочу переконатися, чи те, що йде сніг – випадковість, чи частина плану, – відповів Еллері. – Сьогодні можливе все. Геть усе.
– Нісенітниця! – пирхнув товстун. – Абракадабра! Та як можна спланувати снігопад? Ваші слова – просто маячня!
– Я ж не сказав, що цей план складений людиною.
– Маячня! Маячня! Маячня!
– Ви теж припніть язика, докторе! Поводитесь, мов хлопчисько, що від страху свистить у темряві.
Еллері стиснув у руках мітлу й пішов через проїзд. Він відчув, що ноги відмовляються слухатись його й ступити на білий прямокутник. Еллері весь напружився, наче й справді мав наразитися на тверду масу будинку, що, як завжди, стояв на своєму місці, але тепер чомусь зовсім невидимий. Не зустрівши нічого, крім холодного повітря, Квін ніяково всміхнувся й почав якось незвично орудувати мітлою. Він дуже обережно, ледь торкаючись білої поверхні, змітав набік, шар за шаром, кристалики сніжинок і повільно занурювався все глибше й глибше. При цьому він так уважно вивчав кожний шар, ніби той приховував у собі якусь небезпеку. Так Еллері дістався до самої землі, не виявивши жодного сліду людської діяльності.
– Ельфи, – розчаровано мовив він. – Ельфи, більше ніхто. Визнаю, я не здатний цього осягнути…
– Навіть фундамент… – почав був Райнак.
Еллері вдарив держаком мітли об землю. Вона була тверда мов камінь. Грюкнули вхідні двері. Це Торн і обидві жінки зайшли в Білий дім. Троє чоловіків стояли надворі, не знаючи, що робити.
– Так, – озвався нарешті Еллері, – це або кошмарний сон, або кінець світу.
Тягнучи за собою по снігу, мов стомлена прибиральниця, мітлу, він перетнув з кутка в куток білий прямокутник, вийшов на проїзд і поплентався до невидимої звідти дороги, що губилася, вигинаючись, за голими, припорошеними снігом деревами. До дороги було недалеко. Еллері пам'ятав її добре. Вона вела довгою дугою від самого шосе. Трясучись по ній, вони не проїхали жодного перехрестя.
Він вийшов на середину засніженої дороги, що чіткою білою стрічкою тяглася серед плетива припорошених дерев, машинально розмів клаптик чистого снігу й побачив під ним вибоїни та сліди старого "б'юїка".
– Що ви шукаєте – золото? – спокійно запитав Нік Кейт.
– Отже, ви вирішили за мною стежити? – Еллері повільно випростався й подививсь на велета. – А може… Ні, перепрошую. Це, безперечно, Райнакова ідея.
Вираз на засмаглому обличчі в хлопця не змінився.
– Ви зовсім з глузду з'їхали. Стежити за вами? А мені більш нічого не лишається, як стежити за вами.
– Звичайно, – погодився Еллері. – Ви, юний Прометею, здається, запитали, чи не шукаю я золота?
– А ви дивак, – осміхнувся Кейт, коли вони рушили до будинку.
– Золото… – проказав Еллері. – Гм, у будинку було золото. А будинок зник. Вражений відкриттям, що будинки літають, мов птахи, я зовсім забув про цю невеличку деталь. Дякую, містере Кейт, що нагадали! – сухо закінчив він.
Еліс, бліда мов полотно й зіщулена, сиділа на стільці біля каміна.
– Містере Квін, – благально промовила вона, – що з нами сталося? Що нам робити? Ми… Може, то був учора сон? Хіба ми не були в тому будинку, не ходили там по кімнатах, не торкалися речей?.. Мені страшно!
– Якщо вчора був сон, – усміхнувся Еллері, – тоді завтра слід чекати видіння. Так сказано в святому письмі. Тут можна повірити не тільки в притчу, ану чудеса. – Він сів і почав енергійно розтирати змерзлі руки. Як там з дровами, Кейте? Тут холодно, справжня Арктика.
– Вибачте, – на диво приязно озвався Кейт і вийшов з кімнати.
– Ми вже бачили видіння, – тремтячим голосом примовив Торн. – У мене голова йде обертом. Такого просто не може бути. Це жахливо!
Він ляснув себе по боках, і в кишені у нього щось забряжчало.
– Ключі, – кинув Еллері. – А будинку немає. Чудасія!
Повернувся Кейт з оберемком дров. Глянувши в камін, він невдоволено скривився, поклав дрова й заходився змітати скалки карафки від бренді, що її сам розбив об цегляну стіну напередодні ввечері. Еліс поглянула з-за його широкої спини на материн портрет. Місіс Райнак з розпущеними попелястими косами, загорнувшись у халат, мовчки стояла, схожа на гнома, в кутку й не зводила очей зі свого чоловіка.