— Фогельзанг... — шепнув Божичко.
* * *
— Фогельзанг, — підтвердив Тибальд Раабе. — Як я казав, група отримала накази виключно від верховного головнокомандувача. Контакт підтримувався за посередництвом спеціальних зв'язкових. Сталося так, що зв'язковий Фогельзангу загинув. Його було вбито. І тоді контакт обірвався. Фогельзанг просто зник. Пояснення напрошувалося саме: група побоювалася зради. Кожен новий зв'язковий, який з'являвся, міг бути підставним провокатором, таку підозру посилювала хвиля арештів, яка прокотилася створеними Фогельзангом сітками і підгрупами. Неплах довго роздумував над тим, кого послати. Кому Фогельзанг повірить і довіриться.
— І надумав, — покивав головою Рейневан. — Бо це Петерлін був зв'язковим цього Фогельзангу. Правда?
— Правда.
— Неплах вважає, що цей глибоко законспірований Фогельзанг відкриється мені? Тільки тому, що Петерлін був моїм братом?
— Хоч і невеликий, але такий шанс є, — серйозно підтвердив голіард. — А Флютик у відчаї. Відомо, що Прокоп Голий вже давно планує рейд на Шльонськ. Прокоп дуже розраховує на Фогельзанг, враховує його у своїй стратегії. Він повинен знати, чи Фогельзанг...
— Чи Фогельзанг не зрадив, — закінчив осяяний Рейневан. — Групу могли розкрити, її членів могли схопити й перевербувати. Якщо зв'язковий, який шукає контакту, провалиться... Тобто якщо я провалюся, якщо мене впіймають і стратять, зраду буде доведено. Я маю рацію?
— Маєш. І що ти тепер скажеш на мою пораду? Поставишся до неї серйозно і даси драла, поки цілий?
— Ні.
— Тебе підставляють під удар. А ти дозволяєш себе підставити. Наче останній йолоп.
— Важливою є справа, — сказав після тривалої мовчанки Рейневан, а голос його був урочистий, як у єпископа на день Тіла Господнього.
— Що?
— Найважливішою є наша справа, — повторив він, а його голос був твердий, як могильний камінь. — Коли йдеться про добро справи, індивіди значення не мають. Якщо завдяки цьому велика справа Чаші має просунутися на крок до перемоги, якщо це має бути камінь у фундамент нашого остаточного тріумфу... То я готовий пожертвувати собою.
— Давно вже, — сказав мамун, який, як виявилося, зовсім не спав, — давно вже я не чув нічого настільки ж дурного.
* * *
А татусько мій був хурман,
Весь зарібок ніс до курви.
А я кращу вдачу маю:
Що зароблю — пропиваю!
Мешканці села Мечники понуро дивилися на трьох їздців, які похитувалися в сідлах. Той, котрий співав, акомпануючи собі на лютні, носив червону шапку з рогами, з-під неї визирало сиве і неохайне волосся. Одним із його супутників був симпатичний молодик, другим — несимпатичний карлик в тісному каптурі. Карлик був, як виглядало, найбільш п'яним з усіх трьох. Він мало не падав з коня, ревів басом, свистів на пальцях, чіплявся до дівчат. Мужики мали розлючені міни, але не підходили, бійки не починали. Той, що був у червоній шапці, мав на поясі корд і виглядав серйозно. Несимпатичний карлик поплескував по підвішеній на луці сідла несимпатичній палиці, товстіший кінець якої був солідно обкутий залізом і мав залізного-таки шпичака. Мужики не могли знати, що ця палка — це славетний фламандський гудендаг, зброя, з якою французькі лицарі дуже дошкульно колись познайомилися під Куртре, під Роозебеке, під Касселем та в інших битвах і сутичках. Але мужикам було досить і самого вигляду.
* * *
— Не так голосно, панове, — гикнув симпатичний молодик. — Не так голосно. Треба пам'ятати про засади конспірації.
— Конспірації-срації, — прокоментував нетверезим басом карлик у каптурі. — Їдьмо! Гей, Раабе! І де ж той твій начебто знаменитий трактир? Їдемо та й їдемо, а в горлі пересихає!
— Ще якусь гону, — захитався в сідлі сивий у рогатій шапці. — Ще гону... Або зо дві гони... У дорогу! Піджени-но коня, Рейнмаре з Беляви!
— Тибальде... Nomina sunt odiosa ... Конспірація...
— Ет!
Моя мамця була праля,
Та не прала.
Що хто виправ і повісив,
Забирала...
Карлик у каптурі протяжно зригнув.
— У дорогу! — заревів він басом, поплескуючи підвішений біля сідла гудендаг. — У дорогу, панове шляхта! А ви чого витріщилися, сільські телепні? Хами? Свинопаси?
Мешканці поселення Граувайде дивилися похмуро.
* * *
Коли настала пора, яку називають intempesta , а монастирське село Гдземєж окутала і взяла в безроздільне володарювання непроникна й чорна темрява, до слабо освітленого постоялого двору "Під дзвінком" підкралися двоє людей. Обидва були вбрані в чорні куртки, облягаючі, але такі, що не сковували рухів. Голови й обличчя обох були закутані в чорні хустки.
Вони обійшли трактир, знайшли на задвірку вхід до кухні, безшумно пробралися досередини. Сховавшись у темряві під сходами, дослухалися до нетвердих голосів, які все ще, незважаючи на пізню годину, долинали з кімнати для гостей на другому поверсі.
"П'яні в дим", — жестами дав знати один із вбраних у чорне другому. "Тим краще, — відповів другий, також користуючись умовною абеткою знаків. — Я чую тільки два голоси."
Перший якийсь час прислухався. "Трубадур і карлик, — просигналив він. — Наша взяла. П'янющий провокатор спить у кімнаті поруч. До роботи!"
Вони обережно піднялися сходами. Тепер вони виразно чули голоси співрозмовників, а головно один голос, не надто виразний монолог басом. З кімнатки поруч долинало розмірене і голосне хропіння. У руках вбраних у чорне чоловіків з'явилася зброя. Перший видобув лицарську мізерикордію. Другий швидким рухом розкрив наваху — складаний ніж з вузьким і гострим як бритва клинком, улюблену зброю андалузьких циган.
За поданим знаком вони увірвалися в кімнатку, обидва тигрячими стрибками скочили на лежанку, причавили і придушили периною людину, яка там спала. Обидва одночасно встромили ножі. Обидва одночасно зрозуміли, що їх обдурено.
Але було вже пізно.
Перший дістав гудендагом у потилицю і звалився, як дерево під сокирою лісоруба. Другого повалив удар точеної ніжки стола, завданий не знати звідки. Обидва впали, але все ще були притомні, звивалися на підлозі, як черв'яки, дряпали дошки. Доти, доки удари гудендага не повибивали цього з їхніх голів.
— Обережно, Малевольт, — почули вони, перш ніж провалилися в ніщо. — Не повбивай їх.