— Ми, Сирітки, — вів далі він, — сидимо тут, на Під'єштедді від весни 1426 року. Якби були якісь таємні проходи, то ми би їі знайшли. Якби можна було пробратися в Троски, то ми би пробралися. Бо баба правду сказала: Троски і проклятий німець де Бергов для нас як шпичак у задниці. Ми днями й ночами кумекаємо, як би цього шпичака позбутися.
— Прохід, — зауважив Рейневан, — може бути магічним. Ви не вірите в магію?
-Вірю, не вірю, — надув губи Ян Чапек. — Магії не існує. А якби випадково існувала, то була би для простих смертних цілком незбагненною і недоступною. Простий чоловік, як-от я, не мав би від магії ніякого пожитку Значить, якщо щось є магічним, то це те саме, що його взагалі нема. Логічний висновок?
— Аж дух перехоплює, — усміхнувся Шарлей. — З такою логікою важко сперечатися. То ви, гейтмане, радили б нам облишити наміри? Повернутися додому.
— Саме це я би вам і радив. Додому І терпляче чекати. Де Бергов, подейкують, був серед заколотників, шостого вересня у Празі підтримав Гинека з Кольштейна. А тим, хто підтримував заколот, Прокоп Голий не подарує. Він уже бере в облогу Боржека з Мілетінка, скоро дійде черга і до решти. Того й гляди, де Бергову настане каюк, а Троски будуть наші. З усім, що у Тросках є. У тому числі з вашим чарівником.
— Мудра порада, — оцінив демерит, не відводячи від Рейневана погляду. — Чи не так, Рейнмаре?
— Ви назвали, — несподівано сказав Рейневан, — пана де Бергова "проклятим німцем". А інших споконвіку німецьких родів у цих місцях нема, правда? Крім панів фон Дона у Фалькенбергу і Графенштейні?
— Айно, тільки ці два роди. — І що з того?
— Нічого. Наразі.
— Наразі, — Чапек піднявся, — я йду спати. На добраніч, браття.
— І тобі, брате, на добраніч.
Вогонь у каміні вже не потріскував, а тільки мерехтів, то спалахуючи, то пригасаючи. Прядка також більше не стукотіла. Бабця не пряла. Сиділа нерухомо.
— І таке-от цьому замкові випало, — раптом озвалася вона. — Архангелові Михаїлові присвячений, сто і п'ятдесят літ стоїть, сто і п'ятдесят літ пишуться тутешні Марквартичі панами з Міхаловиць. А тепер... Щоби така голота... Боже, Боже... Тут за моєї пам'яті королі гостювали... А тепер? Ганьба!
— Не бреши, бабцю, — відреагував, здивувавши вже трохи сонного Рейневана, Шарлей. — Не годиться так, уже одною ногою в могилі стоячи. Не бачила ти, стара, короля ніколи в житті. Хіба що царя Ірода в шопці.
— Сам ти старий, пипоть тобі на язик. А я більше королів бачила, ніж ти дукатів.
— І де, цікаво?
— Ві Відні.
— Ві чім?
— Ві Відні, дурню! — бабця випросталася на ослінчику. — На Великдень Року Божого 1353 з'їхалися монархи цього світу до Відня, де цісар Карл, що в його тільки-тільки померла жона, Анна Фальцька, умовлявся про малу Аннусю, небогу свидницького князя Болека. Ох і поназ'їжджалося тоді до Відня королів і панів...
— І ти там була, бабо, га? Мед-вино пила?
— Що ти знаєш, простаче? Дурню! А я... Ой, гарна я була, Молода... Першим мене сам цісар Карл доп'яв на кружганку вечірньою порою, через поручень перегнув, сорочечку задер... Бородою мене по шиї лоскотав, то я так сміялася, що аж був з мене вискочив... Роззлостився, то я його зразу в руку взяла і назад куди треба поклала. А він тоді до мене: "Ой, полюбилась ти мені, мала морав'яночко, хочеш, видам тебе за лицаря..." Але де мені тоді було до заміжжя, як навколо стільки хлопців мальованих...
— Другий, — розмріялася бабусенька, — був Людовік, угорський король. Палкий, ох і палкий був молодик... Потім на мене звернув погляд польський король, Казимир Великий... Влучно його назвали, хе-хе, влучно...
— Брешеш, бабо.
— Рупрехт, рейнський паладин... Старший, та до того ж німець, від нього любовних розмов чи компліменті не почуєш, зразу тільки: "Mach die Beine breit!" . Зате Арношт з Пардубіц, архієпископ празький, о, той і порозмовляти вмів, і на справі знався... Ох і знав же він вигадливі штучки і фіглі... Добрий був і Пшецлав з Погожелі, єпископ вроцлавський, у ложі хвацький, що й казати, поляк усе ж таки, але онучі в нього смерділи так, що й дідько став би втікати... Альбрехт, ракуський принц...
Бабця поперхнулася і закашлялася. Минув якийсь час, перш ніж вона продовжила тему.
— Але найкраще, — вона трохи заслинилася, — мені тоді догодив ніякий не король і не єпископ, а один поет, тосканець. Мрія, а не хлоп. Мало того, що гарячий, то на додачу ще й балакав з них усіх найкрасивіше. Ха, кіт має бути ловний, а хлоп — мовний. Ох, як він мовити потрафив... Віршами навіть. Звали його... Гм-м... На ім'я йому було як тому святому з Ассизу... А прізвище... Най-но згадаю... Лихо б його... Рурка? Петрурка?
— Може... — заїкнувся Рейневан. — Може, Петрарка? Франческо Петрарка?
— Може, — погодилася бабця. — Може, синку. Хто ж би то через стільки років спам'ятав.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
у якому Рейневан наштовхується на геніальну
ідею. Унаслідок згаданого наштовхування він
дізнається, скільки і для кого він вартий. Той
факт, що під кінець розділу його вартість у
блискавичному темпі зростає, мав би його, в
принципі, тішити. Але не тішить.
Шарлей абсолютно вразив Рейневана. Вислухавши основні положення геніального плану, той нітрохи не кепкував, не глузував, не назвав його блазнем та ідіотом, ба навіть не постукав пальцем по чолі, що в дискусіях траплялося з ним досить часто. Вислухавши основні положення геніального плану, Шарлей спокійно відставив кухоль пива, яким запивав сніданок, встав і мовчки вийшов з приміщення. Не відреагував на його заклики, навіть не повернув голови. Навіть не копнув собаку, який підвернувся йому під ноги, — обійшов його настільки спокійно, що це справді лякало. І навіть не грюкнув дверима на виході. Просто пішов — і все.
— Я його трохи розумію, — покивав головою Ян Чапек із Сан, який з'явився у кухні замку саме вчасно, щоби вислухати основні положення геніального плану. — Ти небезпечна людина, брате Белява. У мене був товариш, так той теж мав звичай натрапляти на подібні ідеї. Часто. Він становив дуже серйозну загрозу. Донедавна.
— Донедавна?
— Донедавна. У результаті його останньої ідеї його колесували на ринку в Локеці, рік тому, у рамках святкування дня святої Людмили. Разом із ним стратили ще двох. Бувають ідеї, які шкодять не тільки їхньому автору. Оточенню також. На жаль.