Якийсь час від столу чулися головним чином матюки, брязкіт монет, що їх кидали на поля, гуркіт acozzamento і звук, із яким кості котилися по столу.
— Наскільки я знаю життя, — Беренгар Таулер відпив з кухля, — Амадей програється за три отченаші й повернеться сюди. Отож якщо ти маєш мені щось сказати конфіденційно, то кажи зараз.
— А чому ти припускаєш, що маю?
— Інтуїція.
— Гм. Ну то добре. Замок Троски, на їчинському підгір'ї, поблизу Турнова...
— Я знаю, де замок Троски.
— Ти бував у ньому? Добре знаєш?
— Бував багато разів, знаю прекрасно. А в чім річ?
— Ми хочемо туди пробратися.
Беренгар Таулер відпив з кухля.
— А мета? — запитав ніби байдуже.
— Та просто так собі, для сміху, — так само байдуже відповів Рейневан. — Така наша фантазія та улюблена розвага: пробиратися в католицькі замки.
— Розумію і більше запитань не маю. Отже, Шарлей делікатно нагадує мені про борг, що його я перед ним маю. І в такий спосіб я маю розрахуватися? Отже, добре, подумаємо.
— Це значить "так" чи це значить "ні"?
— Це значить, що подумаємо. Гей, Маркетка! Вина, коли ласка!
Йому налила та сама руда, веснянкувата, з неживим обличчям і порожніми очима. Але ці недоліки зовнішності з надлишком компенсувала фігура. Коли дівчина відходила від столу, Рейневан не міг стриматися, щоб не дивитися на її талію та стегна, які погойдувалися в легкій танцюючій ході просто-таки гіпнотично.
— Я бачу, — з усмішкою зауважив Таулер, — що твоє око приваблює наша Маркетка. Наша жива картина. Наша адамітка.
— Адамітка?
— Значить, ти нічого не знаєш. Шарлей не казав? А може, ти взагалі не чув про адамітів?
— Трохи, краєм вуха. Але я зі Шльонська, в Чехії всього лише два роки...
— Замов собі щось випити. І сядь зручніше.
— Коли відбувся, — почав Беренгар Таулер, коли Рейневана вже обслужили, — чеський переворот, він видобув з мороку й відгодував чималу групу диваків і шаленців. У 1419 році країною прокотилася хвиля релігійної істерії, божевілля і містицизму. Усюди крутилися одержимі пророки, лякаючи кінцем світу. Люди кидали все і цілими купами йшли на гори, де чекали другого пришестя Христа. На цьому всьому знайшли поживу старі призабуті секти. Повилазили з темних кутків різні їбануті хіліасти, адвентисти, нікоаліти, патерніани, спіритуали, вальденси, бегарди, зараза його знає, хто ще, годі було й полічити...
За столом почалася запальна дискусія, зазвучали різні слова, в тому числі негарні. Найголосніше нарікав Манфред фон Зальм.
— Ну й почалися, — вів далі Таулер, — проповіді, пророцтва, віщування, ворожіння й апокаліпсиси. Що ото настає Третій вік, а перш ніж він настане, старий світ повинен загинути у вогні. А потім Христос повернеться у славі Своїй, настане Царство Боже, воскреснуть святі, недобрі безповоротно підуть на вічні муки, а добрі будуть вічно жити в райському щасті. Усе буде спільне, зникне всіляка власність. Не буде вже багатих та бідних, не буде нужди та гноблення. На землі запанує стан всезагальної досконалості, щастя та миру. Не буде ніяких нещасть, війн і переслідувань. Не буде такого, хто би на іншого нападав або доводив його до гріха. Або пожадав його жони. Бо жони теж будуть у спільному користуванні. Але, як ми знаємо, кінця світу не було, Христос на землю не зійшов, люди протверезіли, хіліазм та адвентизм почали втрачати прихильників. Мрії про рівність розвіялися, як і фантазії про ліквідацію будь-якої влади та будь-якого примусу. Революційний Табор реставрував державні структури і вже восени 1420 року почав збирати данини та податки. Зрозуміло, під примусом. Були відбудовані, атож, структури церковної влади — хоч і таборитські, та все-таки структури. Гуситський єпископ Мікулаш з Пельгржимова, який очолював ці структури, оголосив з амвону канон істинної віри, а тих, хто канону не визнавав, проголосив відступниками та єретиками. Таким-от робом гусити, найбільші єретики Європи, знайшли власних єретиків, власних дисидентів. Пікартів.
— Назва, — втрутився Рейневан, — походила, здається, від перекрученого "бегарди"?
— Дехто так стверджує, — кивнув Таулер. — Але більш правдоподібно, що це пішло від Пікардії, від вальденсів, які саме звідти прибули в 1418 році, знайшовши в Чехії притулок і надзвичайно багатьох прихильників. Рух набрав значної сили та прибічників, яких очолив моравець Мартінек Гуска, що його через його добре підвішений язик називали Локвісом. Сказати про них, що вони були радикальні, — це з біса мало сказати. Вони закликали руйнувати храми: істинна Божа церква, стверджували вони, — то церква мандрівна. Вони повністю відкидали євхаристію. Відмовляли у значенні будь-яким предметам культу, знищували кожну дароносицю і кожну облатку, яка потрапляла їм до лап. Богом, заявляли вони, є все, що існує, ergo, людина теж є Богом. Причастя, стверджували вони, може давати хто завгодно, а приймати його можна у будь-якому вигляді. Цим твердженням вони особливо дошкулили калікстинам. Як це, здійняли вереск ті, то вчитель Гус дав себе спалити, а ми проливаємо кров за причастя sub utraque specie, у вигляді хліба та вина, а тут якийсь Мартінек Локвіс дає причастя у вигляді каші, гороху і кислого молока?
Самсон у своєму кутку ретельно стругав, лезом його ножа повзла красива, закручена стружка.
— У лютому 1421 року терпець увірвався. Сектантів вигнали з Табора, наказали йти геть. Гору полишило щось зо чотириста пікартів, які заклали власний сторожовий табір у розташованих поблизу Пршибеніцах...
— Про що балакаєте? — зацікавився Амадей Бата, повертаючись від грального столу з перебільшено веселою міною людини, яку обіграли.
— Про пікартів.
— А-а-а, про голяків? Хе-хе... Розумію...
— Серед пршибеніцьких вигнанців, — розповідав далі Таулер, — уже не було Гуски-Локвіса, там усім заправляв проповідник Петер Каніш. І його приятелі: Ян Бидлін, Мікулаш Сліпий, Тршачек, Буріан. Вони проголосили цілковите скасування родинних уз, відмінили подружні зв'язки. Проголосили братерську рівність та абсолютну сексуальну свободу. Вирішили, що вони безгрішні, як Адам і Єва, а позаяк серед безгрішних немає місця для сорому, відкидали одяг і розгулювали голяка, у костюмі Адама — звідси й пішла назва "адаміти", яку дедалі частіше з ними пов'язували. Вони почали з ентузіазмом займатися спільними оргіями. Однак між ватажками-проповідниками невдовзі дійшло до внутрішніх пересварок та розбрату — здається, йшлося не стільки про релігійні питання, скільки про поділ гаремів. Кілька ватажків відкололися, забравши з собою групки прихильників і зграйки жіночок. Зрештою, більшості жіночок дуже подобалося в пікартських комунах, де проголошували ідею повної рівності статей. Втілюючи їх в життя, nota bene, таким чином, що кожна жіночка могла пускатися і ґедзатися, з ким тільки мала охоту. Ця свобода, зрештою, була тільки позірною, бо роль головних когутів у цих курниках виконували Каніш та інші священики. Але жіночки були такі захоплені, настільки переповнені проміскуїтетним містицизмом, що пхалися одна поперед одну, аби прислужитися якомусь "святому чоловікові", вважали розставляння ніг привілеєм, релігійною послугою, а просто-таки ласкою для них було, якщо у своїй доброті "святий" зволив скористатися випнутим задком.