— Незабаром, — почав залізноокий, — я виконаю своє завдання. Після виконання негайно зникну. Тому я хотів би попрощатися з вами вже сьогодні.
— Хай вас Бог провадить, — magister scholarum сплів пальці.
До побачення в кращі часи.
— Дай Боже. Я маю останнє прохання.
— Вважайте, що його виконано.
— Я знав, та й пересвідчився на власні очі, — почав залізноокий, трохи помовчавши, — що ви майстер над майстрами в мистецтві конспірації. Що вмієте приховувати те, що має бути приховане. Гадаю, що ви можете зробити й протилежну річ.
— Зробити, — усміхнувся Домараск, — щоб таємниця перестала бути таємницю? Поінформувати — і водночас дезінформувати?
— Ви читаєте мої думки.
— Про кого або про що йдеться?
Залізноокий пояснив. Вендель Домараск довго мовчав. Потім підтвердив, що зробить. Але не словом. Кивком голови.
З-за прочиненого віконця долітав хор голосів учнів опольської колегіатської школи, які декламували початок "Метаморфоз".
Aurea prima sata est aetas, quae vindice nullo,
sponte sua, sine lege fidem rectumque colebat.
Poena metusque aberrant, nec verba minantia fixo
aere legebantur, nec supplex turba timebat
iudicis ora sui, sed erant sine vindice tuti [18]...
— Мудро писав великий Назон, — перервав тривалу мовчанку залізноокий, який доти прислухався. — Золотим був перший вік, вічна весна світу. Але цей вік уже не повернеться. Пройшов після нього і срібний вік, пройшов і бронзовий. Тепер надійшов четвертий вік, останній вік, з твердого заліза, de duro est ultima ferro. Останній вік — це вік крові та загибелі. Вийшла на світ зараза різномастої злочинності. Віра та правда втекли від війни, вбивства та пожежі. Тріумфують зрада та насильство. Вражена тим, що діється, покидає землю Астрея, останнє божество. А коли не стане божеств... Що тоді? Потоп?
— Ні, — заперечив Вендель Домараск. — Не буде потопу. І не буде цей вік останнім. Гарантією цього є хоча б оті шмаркачі, що зубрять Овідія Назона. Ми, люди темряви, люди насильства і зради, ми, це правда, проминемо разом з віком закривавленої сталі. Але вони залишаться. Вони — це майбутнє і надія світу. Те, що ми робимо, ми робимо саме для них.
— Я теж колись так думав.
— А тепер?
Залізноокий не відповів. Пальцями, засунутими в рукав куртки, він торкався ножа в піхвах, прикріплених до передпліччя.
* * *
— Тебе зрадили, — повторив Тибальд Раабе, нетерпляче, бо йому вже набридло повторювати. — Тебе продали. З тебе зробили приманку. Тобі загрожує смерть. Ти повинна негайно втікати. Ти розумієш, що я говорю?
Цього разу — лише цього — Еленча фон Штітенкрон підтвердила кивком голови, у водянистій блакиті її очей справді щось блиснуло. Тибальд обурився.
— Додому не повертайся, — виразно сказав він. — Не повертайся під жодним приводом. Ні з ким не прощайся, нікому нічого не говори. Коня я тобі привів, каштанового, стоїть за шпитальною пральнею. У в'юках є все, що знадобиться в дорогу. Заскакуй у сідло і в дорогу, негайно. То нічого, що скоро ніч. Тобі буде безпечніше на гостинці, ніж тут, у Зембицях. Не їдь до Стшеліна, до монахинь, на цьому шляху тебе перш за все шукатимуть. Їдь на Франкенштейн, звідти головним трактом під Вроцлав. Прямуй до митної палати в Мухоборі. Там тобі кожен покаже дорогу до Скалки, питай про табун пані Дзержки де Вірсінг. Пані Дзержка впізнає цього коня, знатиме, що це я тебе прислав. Усе їй розповіси. Зрозуміла?
Кивок головою.
— У Дзержки... — голіард занепокоєно роззирнувся. — У Дзержки ти будеш у безпеці. Потім, коли все стихне, я вивезу тебе до Польщі. Якщо ти аж так цього хочеш, станеш кларискою. Але в Старому Сончі або Завіхосьці. Польща, що вдієш, це не Шльонськ, але там теж гарно. Звикнеш. А тепер бувай. Хай бог тебе провадить, дівчино.
— І вас, — шепнула вона у відповідь.
— Пам'ятай: не повертайся додому. Відразу в дорогу.
— Пам'ятаю.
Голіард зник у пітьмі так само несподівано, як з'явився. Еленча фон Штітенкрон повільно розв'язала фартух. Подивилася у вікно, в якому ніч уже майже розмазала, майже стерла з чорнотою неба обриси покритих лісами пагорбів.
Взяла з гардеробу плащ, замотала головою хусткою. І побігла. Але не за пральню над ровом. Побігла в протилежний бік.
У кімнатці над притулком, у якій вона мешкала, не було нічого, що вона хотіла би взяти із собою. Нічого, що вона могла би назвати своїм. Нічого, що їй було би шкода.
Крім кота.
Вона серйозно поставилася до голіардової перестороги. Розуміла, що таке небезпека. Вона розуміла її джерело, пам'ятала залізні очі ксьондза, який її розпитував, пам'ятала страх, що його він у неї викликав. "Але ж це тільки на мить, — думала вона на бігу, — тільки на мить, тільки візьму котика — і все, що зі мною може статися, це ж тільки одна малесенька хвилинка..."
— Киць-киць... Киць-киць...
Віконце було прочинене. "Пішов, — подумала вона з наростаючим жахом, — як завжди, пішов у ніч, своїм котячим звичаєм... Як я його тепер знайду..."
— Киць-киць-киць... — вона вибігла на сходовий майданчик, заплутуючись у розвішаних простирадлах. — Кицюню... Кицюню!
Вона збігла по сходах. І відразу зорієнтувалася, що щось не так. Холодне нічне повітря раптом стало ще холоднішим, на вдиху холодом стиснуло гортань. Цей холод уже не був свіжим і підбадьорюючим, він став важким, густим, як флегма, як слиз, як застигла кров. Він раптом наповнився загустілим, концентрованим злом.
За три кроки перед нею на землю опустився птах. Великий стінолаз.
Еленчі здалося, що вона вросла в землю, що вчепилася корінням у ґрунт. Вона була нездатна ворухнутися, нездатна навіть здригнутися. Навіть тоді, коли на її очах стінолаз почав рости. Набувати іншого вигляду. Перетворюватися на людину.
І тоді одночасно сталися дві речі. Голосно занявчав кіт. А з темряви ночі вибіг великий вовк.
Вовк додав ходи, раптом перейшов на протяжний біг, потім скочив.
Але Стінолаз уже знову ставав птахом, розмазувався, меншав на очах, лопотів крильми, злітав... Тріумфально заскрекотів, коли сліпучо-білі вовчі ікла клацнули, не діставши, за кермовими перами його хвоста. Вовк після стрибка м'яко впав на лапи, одразу ж помчав у пітьму, услід за відлітаючим птахом.