— Зрештою, вона й так втрачена, — говорить, піднімаючись із придорожньої канави, Бісклавре. Невідомо, як і чим він говорить, замість горла й нижньої щелепи в нього криваве місиво. — Ян Зембицький не випустить її з лап. Не має значення, що ти зробиш, ти однаково її не врятуєш. Вона вже мертва. Вона втрачена.
З канави по другий бік підводиться Гельфрад фон Стерча. Без голови. Голову він тримає під пахвою.
— Ти клявся, — говорить голова. — Ти дав verbum nobile, слово шляхтича. Ти повинен нею пожертвувати. Я пожертвував... собою. Я виконав обов'язок. Я поклявся йому... Hodie mihi, cras tibi… Hodie mihi, eros tibi...
Копита б'ють об землю. Рейневан галопує, похилившись у сідлі. Десь тут має бути село Баумгартен. Але його нема. Є голі столітні дерева, дикий ліс, зимова пуща.
— Ви були гарною парою, — волає з-за дерева зеленошкіра істота, очі якої світяться, як фосфор. — Joioza і bachelar. Були! Були!
— Камінь на шанець! — виють, піднімаючись із бурелому, бліді віхти. — Камінь на шанець!
З-за стовбурів показуються альпи, високі, темношкірі та біловолосі альпи зі шпичастими вухами.
— Tempus odii, — напливає на нього їхній настирливий, добре чутний шепіт. — Tempus odii, час ненависті...
Тут має бути село Буковчик. Його нема.
— Нова Ера! — кричить, вискакуючи, як з-під землі, Крейчірж, проповідник Сиріток. Він весь залитий кров'ю, кривавить з відрубаної вище ліктя руки й зі страшної рани на голові.
— Нова Ера! А старий світ хай загине у вогні! Пожертвуй нею! Пожертвуй нею для діла!
— Камінь на шанець! Камінь на шанець!
— Настане Царство Боже! — виє Крейчірж. — Справжнє Regnum Dei! Затріумфуємо! Істинна віра тріумфує, неправедності настане кінець, світ зміниться! Щоби так сталося, ти повинен нею пожертвувати!
— Ти повинен нею пожертвувати!
По схилу пагорба довжелезним, безкінечним походом-хороводом спускається Totentanz, danse macabre. Сотні вбраних у порвані савани мертвяків витанцьовують і скачуть, вихиляються у диких та гротескних па. Майорять і тріпочуть пообтріпувані хоругви та прапори. Гримлять пекельні барабани. Чути торохтіння кісток, клацання зубів. І дикий хорал, який виводять скрипучі голоси:
Ktož jsů boži bojovnici
A zákona jeho!
Над труп'ячим воїнством кружляють і каркають тисячі ворон, воронів і галок. Вітер доносить огидний трупний сморід.
Торохкотять кості, клацають зуби. Звучать верески й пекельне виття. І пісня.
Ktož jsů boži bojovnici
A zákona jeho!
"Камінь на шанець. Ти повинен нею пожертвувати."
Рейневан нахиляє обличчя до гриви, пришпорює коня.
Копита гримлять по мерзлій землі.
* * *
Кошмар закінчився ще раптовіше, ніж почався. Пітьма миттю розвіялася. Повернувся нормальний світ. Нормальне грудневе небо, в якому повис блідий, як сир, місяць. Село Франкенбург виявилося там, де й мало бути. Гавкали собаки. Дим сповзав зі стріх, далі стелився по цілині. Далеко, на півдні, в напрямку їзди, отже, певно, в Барді, дзвонили на нону.
Рейневан їхав. Кінь мотав головою, бокував.
Голова боліти перестала.
* * *
Він проминув Бардо, яке все ще мало на собі сліди руйнувань і пожеж. Переїхав на лівий берег Ниси. Піднявся на хребет над поворотом ріки, проїхав біля села Айхау, з'їхав у Клодзьку улоговину.
У Клодзьку дзвонили на вечірню.
Він об'їхав місто з півночі, ще раз переправившись через Нису. Добрався до роздоріжжя — місця, де мендзилеський гостинець перетинався з трактом, що вів до Левіна та Находа.
І тут, під селом, назви якого він не знав, його зупинила гуситська глідка . Роз'їзд, патруль, що складався з трьох кінних арбалетників.
— Я з Фогельзангу, — відповів він на оклик. — Рейнмар з Беляви. Ведіть до командування.
* * *
Сирітки були на марші. Покинувши постій під Ренгерсдорфом, армія Краловця йшла на північ. "Вони йдуть прямісінько в долину Сьцінавки, — подумав він. — Мені не треба їх намовляти, не треба переконувати, вони й без моєї участі роблять точнісінько те, чого хотів князь Ян. Невже це Божий знак? Мені не треба нічого робити. Я нікого не зраджу. Принаймні діями. Просто мовчатиму. Приховаю, що сталося. Ютта буде врятована..."
Колона, яку з флангу охороняли вершники та піхотинці, мала завдовжки чи не з півмилі — до її складу входило, на око, десь зо сто п'ятдесят бойових возів і з півсотні транспортних, які називалися спижними . Минуло трохи часу, поки патруль довіз Рейневана до гейтманів. Аж у голову колони, яка була вже далеко за Шведельдорфом.
-Рейневане! — Ян Краловець з Градека справляв враження сильно здивованого. — Ти живий? Казали, що тебе в Клодзьку пан Пута замучив. Що ви потрапили йому до лап, ти і Жехорс... Яким чудом...
— Не час про це, брате. Не час.
— Розумію, — обличчя Краловця взялося льодом. — Говори, з чим прибув.
Рейневан глибоко вдихнув. "Ютто, — подумав він. — Ютто, вибач".
— Ян Зембицький іде на вас з півночі з тисячею важкоозброєної кінноти. Вони збираються вдарити на вас на марші. Зробити вам друге Крацау.
Краловець зціпив зуби, почувши цю назву. Інші гейтмани злегка зашуміли. Серед них був Ян Колда з Жампаха. Був Матей Шалава з Ліпи. Був іще один, схожий на Матея і з таким самим гербом, а отже, поза сумнівом, його брат Ян. Був Бразда з Клінштейна, який сидів на великому лицарському сивому коні, як завжди, з родовими остеревами Роновичів. Був знайомий Рейневанові з вигляду Вілем Єнік з Мечкова, гейтман Літомисла. Був Пйотр з Ліхвіна, якого звали Поляком, теперішній комендант захопленого навесні замку Гомоле. І саме чорний як ворон Пйотр Поляк озвався першим.
— Що ще, — запитав він злим голосом, — тобі наказали передати Зембицький і Пута? До чого ти маєш нас схилити?
— Мав, — з притиском відповів Рейневан, повернувшись обличчям не до поляка, а до Краловця. — Я мав схилити вас якраз до того, що ви зараз робите. До маршу на північ, у долину Сьцінавки. Ви самі лізете в засідку, Янові Зембицькому просто в пащу. Якби я був провокатором, як натякає пан з Ліхвіна, мені вистачало б мовчати. А я вас попереджаю. Рятую вас від катастрофи й загибелі. Ви навіть не знаєте, чого мені це коштує. Якщо ви вважаєте мене шпигуном, вбийте. Більше я не скажу ні слова.