— Що це таке? — суворо запитав Крейчірж, показуючи на літургійну чашу, з якої пив Жехорс. — Порушуєш закон, брате? На кару напрошуєшся? Здобич належить складати до спільних діжок! Хто бодай би дрібничку собі залишив, той буде покараний! Згідно з буквою Божого Письма! Ахан, син Зераха з Юдиного племені, що зі здобичі, яка належала Богу, плащ і золото вкрав, був попалений і вкаменований у долині Ахор .
— Та то ж тільки посріблена мідь... — пробурмотів Жехорс. — Але добре, віддам, беріть.
— А це? — проповідник вирвав із Самсонової руки книгу. — Що це таке? Ти не знаєш, брате, що надходить Нова Ера? Що Книг у Новій Ері не тра буде, ані писання ніякого, бо закон Божий буде виписаний у серцях? А старий світ нехай у вогні загине!
Книга з польським реченням 1231 року полетіла у вогнище.
— Нехай загине старий світ! І його брехлива мудрість разом із ним! Геть! Геть! Геть!
За кожним вигуком у полум'я летіла книга. Полетів у вогонь якийсь "Tractatus...", якийсь "Codex..." і якась "Cronica sive gesta...". Самсон стояв з опущеними руками, усміхався. Рейневанові дуже не подобався цей усміх. А Крейчірж обтріпав долоні від пилюки, вирвав в одного з пращівничат обкуту й набиту цвяхами довбню, роззирнувся, зайшов у бічний неф. Помітив образ. "Поклоніння Дитяті".
— Нова Ера! — вигукнув він. — Покине людина божків срібних і божків золотих кротам і кажанам! Говорить Бог: відступіть від ваших божків і від усіх ваших гидот відверніть свої обличчя!
Він замахнувся, ломака з тріском розтрощила мальовану дошку. Один з підлітків дурнувато зареготав.
— Не роби собі, — ревів проповідник, розбиваючи довбнею дальші образи, — різьби і всякої подоби! З того, що на небі вгорі! І що на землі долі! І що в воді під землею!
Пішло в друзки "Вигнання з раю", впав зі стіни роздовбаний триптих "Благовіщення", тріснуло навпіл "Поклоніння волхвів". Розпалася на тріски свята Ядвіга, світляна і туманна, немов з-під пензля Флемальського майстра . Крейчірж лупив нестямно, аж луна йшла по костелу. У шалі він ще пооббивав поліхромію на стінах, обтовк личка херувимчиків на фризі пілястри. І тоді помітив скульптуру. Помальовану дерев'яну фігуру. Всі її помітили. І завмерли.
Вона стояла, злегка нахиливши голову, зібравши дрібними долоньками драпіровані шати, кожна різьблена складка яких співала гімн мистецтву різьбаря. Вигнувшись легенько, але гордовито, немов бажаючи продемонструвати свій збільшений живіт, вагітна Мадонна дивилася на них різьбленими й помальованими очима, а в цих очах були Gratia та Agape. Вагітна мадонна усміхалася, і в цій усмішці митець вирізьбив велич, славу, надію, сяйво світанку після темної ночі. І слова "magnificat anima mea Dominum", які промовляються стиха і з любов'ю.
Magnificat anima mea Dominum
Et omnia quae intra me sunt.
— Ніякої різьби! — заревів Крейчірж, піднімаючи довбню. — Ні фігури! Покараю божків Вавилону!
Ніхто не знав, як Самсон раптом опинився перед фігурою, між нею і проповідником. Але він опинився там і був там, заступаючи доступ розставленими знаком хреста руками. "Що він робить? — подумав Рейневан, який бачив остовпілу міну Таулера й застигле з виразом "будь що буде" обличчя Шарлея. — Що він таке робить? Виступати проти проповідника Сиріток — це самогубство... Зрештою, Крейчірж, в принципі, має рацію... У Новій Ері не будуть поклонятися ідолам і статуям, не будуть бити перед ними чолом. Ризикувати заради якоїсь фігури, виструганої з липової колоди? Самсоне..."
Проповідник відступив на крок, приголомшений. Але швидко отямився.
— Божка затуляєш? Ідола борониш? Насміхаєшся зі слів Біблії, блюзніре?
— Знищ щось інше, — спокійно відповів Самсон. — Цього не можна.
— Не можна? Не можна? — у Крейчіржа на губах виступила піна. — Я тобі... Я тобі... Ну ж бо, діти! На нього! Бий!
Миттю, блискавично, біля Самсона став Шарлей, біля Шарлея Таулер, біля них Дроссельбарт, Жехорс і Бісклавре. І Рейневан. Сам не знаючи, коли, як і навіщо. Але стояв поруч. Затуляв. Самсона. І фігуру.
— То он ви як? Он ви як, єретики? — заверещав Крейчірж. — Ідолопоклонники? Ну ж бо, діти! На них!
— Стояти, — пролунав з боку притвору звучний і владний голос. — Стояти, я сказав.
Разом із Прокопом Голим до костелу ввійшли Краловець, Прокупек, Ярослав з Буковини, Урбан Горн. Їхні кроки, коли вони йшли нефом, стугоніли і дзвеніли, викликали грізне відлуння. Смолоскипи відкидали зловісні тіні.
Прокоп підійшов, швидким і суворим поглядом з'ясував та оцінив ситуацію. Під його поглядом пращівничата поопускали голови, марно намагаючись сховатися за полами Крейчіржа.
— А воно, брате, так... — пробурмотів проповідник. — Воно так, що оці-ось...
Прокоп Голий перебив його жестом. Досить рішучим.
— Брате Белява, брате Дроссельбарт, — подібним жестом підкликав він обох. — Дозвольте-но, перед виходом необхідно обговорити деякі справи. А ти, брате Крейчірж... Іди собі звідси. Іди і...
Він замовк, поглянув на скульптуру.
— Знищ щось інше, — закінчив після паузи.
* * *
Ревів віл, мекала коза. Дим стелився низько, плив до очеретів понад річкою. Ойкав і стогнав поранений, якого тільки що позшивав цирульник із Собутки. Серед біженців, мов привиди, сновигали мінорити, вишукуючи симптоми можливої зарази. "Бог їх послав, цих ченців, — подумала Дзержка. — Знаються на заразі, знайдуть, якби що. І не бояться. Якби що, не втечуть. Не вони. Вони не знають страху. У них далі живе скромна й тиха мужність Франциска".
Ніч була тепла, пахнула весною. Хтось поруч голосно молився.
Еленча, яка спала на подолі Дзержки, заворушися, застогнала. "Вона змучена, — подумала Дзержка. — Виснажена. Тому так неспокійно спить. Тому її мучать кошмари.
Знову".
* * *
Еленча зойкнула крізь сон. Їй снилися бій і кров.
* * *
"У золотому полі крокуючий чорний тур, — думав Рейневан, дивлячись на наполовину втоплений у болоті щит. — Такий герб по-фаховому блазонують : d'or, au taureau passant de sable. А цей другий герб, на цьому другому щиті, оцей з трьома червленими трояндами на срібній перев'язі, блазонують: d'azur, a la bande d'argent, chargee de trios roses de gueules".
Нервовим рухом витер обличчя.