— Нікого з вас, — додавав без пишномовності пріор Фогсдорф, — хоч би й найубогішого слуги, не залишу без захисту. Нікого. Клянуся цим Святим Хрестом.
— Не пощастило нам, — безпристрасно зауважив Бісклавре. — Гірше втрапити ми не могли. Клятий Пута sans peur et sans reproche , вкупі з рідкіснішим від єдинорога мужнім і порядним попом. Невдача!
— Невдача, — спокійно погодився Шарлей. — Видно, курва, нам не щастить. Підбиймо підсумки. Відкрити яку-небудь із брам не вдасться. Викликати серед захисників паніку буде важко. Що залишається?
— Убивство, — викривив губи француз. — Замах. Терористичний акт. Можна спробувати позбутися Пути й пріора. Покладімося в цьому на Рейневана, вчора ввечері в Желязні він виявив таланти...
— Досить, — відрізав Рейневан. — Більше я не хочу чути про це ні слова. Я чекаю на серйозні пропозиції. Що нам залишається?
— Підпал, — знизав плечима Бісклавре. — Викликати пожежу, а точніше — пожежі. Одночасно в кількох точках. Але це теж не розглядається. Я за це не візьмуся.
— Це ж чому?
— Рейневане, — голос француза був холодний, а погляд ще холодніший. — Вдавай із себе ідейного, якщо тобі це подобається. Або якщо ти вважаєш, що це тобі личить. Можеш, якщо твоя воля, боротися за Вікліфа, Гуса, Бога, причастя sub utraque specie, благо народу Й суспільну справедливість. Але я — професіонал. Я хочу виконати роботу і залишитися живим. Що, не дійшло? Диверсійні пожежі, щоб вони були ефективними, треба викликати в самий момент штурму. Розумієш?
— Я розумію, — оголосив Шарлей. — У самий момент штурму. Тоді вже нема часу втікати. Ті, хто з нашою допомогою захоплять місто, заріжуть нас під час загальноприйнятої радісної різні.
— Ми можемо встановити якийсь сигнал...
— Повісити собі, як Рахав у Срихоні, шнурок з червоної нитки? Ти чув забагато проповідей, хлопче. Не плутай літературу із серйозними справами. Я підтримую Бісклавре й говорю: я теж не йду на такий ризик. Я теж, нагадую, — професіонал. У мене навіть кілька професій. Кожна з них мені дорога. Настільки, щоб любити та цінувати життя.
— Знайшовся би спосіб, — сказав після тривалого роздуму Рейневан, — підпалити місто, не наражаючи цінні шкури панів професіоналів.
— О! То ти мав би такий спосіб?
— Мав би. Бо я, панове, теж професіонал.
* * *
Могло би здаватися, що празька аптека "Під архангелом", притулок учених і філософів, святиня думки та прогресу, — останнє місце, в якому можна навчитися виробляти магічні запалювальні бомби. А проте той, хто б так подумав, помилявся б. "Під архангелом" можна було вивчити всі таїни та вміння, які тільки можна уявити. І треба ж було так скластися, що саме в процесі виробництва запалювальної бомби великої сили Рейневан брав особисту участь. Бомбу, яку на магічному жаргоні називали Ignis Indextinguibilis , вирішили виготовити Теггендорф і Радім Тврдік, страшно розгнівані на місцевого конкурента, чарівника-дилетанта, який партачив поза цехом, колишнього пробоща костелу Святого Щепана. Спочатку вони планували анонімно донести на нього і покластися на міське правосуддя, але вирішили, що ця помста є не досить почесною. Попик-чарівник мав прекрасний сільський будинок у Бубнах, куди з відомою метою запрошував панн та молодиць. Теггендорф і Тврдік вибрали цей дім за ціль. "Еге, — ницо тішилися вони, — ото пописько роззявить рота, коли повернеться з Праги з черговою дупою і побачить на місці халупи чорну діру в землі!"
Однак злість магів швидко минулася, замах так і не відбувся. Але Ignis Indextinguibilis було виготовлено. За старовинними арабськими рецептами, взятими з виданих у Константинополі книг. З активною участю Рейневана, який допомагав у цьому заході. І тепер, більш ніж через рік, у Клодзько, чітко знав, чого йому треба.
— Мені треба, — впевнено і виразно заявив він компаньйонам, які дивилися на нього критичним поглядом, — дві діжки оливи або олії, цебер або два дьогтю, шапличок меду, чотири фунти селітри, два фунти сірки, стільки само гашеного вапна. До того ж мені потрібна баклага живиці, найкраще — соснової. І дві лібри антимонієвого порошку . Він буває в аптеках.
— Це все?
— Зробимо, думаю, п'ять бомб. Отже, треба п'ять глиняних дзбанів з вузькими шийками. Соломи, щоб їх загорнути. І багато смоли, щоб їх цілі позаливати...
— А морського змія? — спокійно запитав Бісклавре. — Спис святого Маврикія? Зграю папуг? Мавп? Не треба буде? Ти, певно, на голову впав, Рейневане. Місто напередодні облоги, на хліб уже встановлено норму видачі, солі купити — і то складно, а ти нас посилаєш по сірку й антимоній.
— А ще мені треба, — Рейневан зігнорував тон, — місце, в якому я зможу працювати. Так що не зволікай, а візьмися до діла. Я впевнений, що Фогельзанг має в Клодзьку резидента. Може, навіть не одного.
— Ти бачив, — відрізав Бісклавре, — тих, що висіли на брамі? Оце й були резиденти Фогельзангу. Так, ти маєш абсолютну рацію, це були не всі, в нас є ще один. Але зв'язатися з ним зараз — це гарантія, що теж повиснеш. На тортурах говорять, Рейневане. І зраджують.
— Панове, — включився в дискусію Шарлей. — Так не можна — передбачати фіаско, навіть не зробивши спроби. Давай-но список, Рейнмаре. Обійдемо місто, побачимо, що з цих інгредієнцій вдасться скомбінувати. Крапку теж знайдемо. Маємо гроші, маємо час...
— Часу не так багато, — заперечив Бісклавре. — Сьогодні двадцять друге березня, понеділок після Білої Неділі. Сирітки Краловця будуть тут у середу. Найпізніше — у четвер.
— Встигнемо, — переконано промовив Рейневан. — До роботи, панове.
* * *
Резидентом і законсервованим агентом Фогельзангу в Клодзьку виявився вівтарист з костелу Діви Марії, на ім'я Йоганн Трутвейн. Побачивши Бісклавре, він мало не зімлів. Однак швидко, слід віддати йому належне, опанував нерви настільки, що зміг до ладу відповідати на запитання. Зуби в нього трохи клацали, коли він розповідав про долю інших агентів, яких катували спочатку в підземеллях ратуші, а потім на ринку, на очах юрми. Сам вівтарист уцілів, бо нещасні нічого про нього не знали, Фогельзанг був занадто хитрий, щоб складати всі яйця до одного кошика. Але що Йоганн Трутвейн страху наївся, то наївся.