— Багато говорять? Як це?
— Чутки ходять, — відповів голіард. — Не виключено, що хтось навмисне їх розпускає. У Зембицях князь Ян подвоїв охорону, придворний астролог начебто попередив його про можливий замах. У місті прямо говорять про якогось месника, про помсту за Аделю. Широко коментують таємні вбивства, скоєні в Цепловодах. Луною повертається справа нападу на збирача податків. Різні дивні люди з'являються і ставлять різні дивні запитання.
— Одним словом, — підсумував Тибальд Раабе, — від ескапад по Шльонську розумніше буде відмовитися. Особливо ж у бік Шенау. Фогельзангу нема, але в тебе, Рейнмаре, все ще є у Шльонську завдання, яке ти повинен виконати. Перед Wynachten можеш очікувати посланця від Флютика. Будуть важливі справи, які треба буде вирішити, краще, щоб ти їх не завалив. А якщо завалиш і розкриється, що це сталося через твої зальоти і залицяння, відповіси головою. А голови шкода.
Тибальд виїхав. А Рейневан, який іще досі не прийняв остаточного рішення, тепер почав безперервно думати про Ніколетту.
* * *
Двадцять восьмого листопада з'явився в Гдзємежі Йон Малевольт, мамун-анархіст. З досить несподіваною пропозицією. У навколишніх борах, заявив він, багатозначно підморгуючи та облизуючись, мешкають дві лісові відьми, молоді, кругленькі та симпатичні, які мають великі потреби і зневажають моногамію. А до того ж готують прекрасний бігос . Він, Малевольт, саме вибирається до відьом зі світським візитом, а вдвох, як-то кажуть, завжди веселіше. Побачивши, що Рейневан зітхає, вагається і взагалі щось крутить, мамун замовив пляшечку потрійного меду й став його випитувати.
— Значить, ти закоханий, — підсумував він те, про що дізнався, длубаючись нігтем у зубах. — Обожнюєш, тужно стогнеш і всихаєш, до того ж цілком непродуктивно. Річ ніби й не нова, особливо у вас, людей, вам це, здається, навіть подобається, а ваші поети, як виглядає, двох рим без чогось подібного не годні зліпити. Але ж ти — Толедо, брате. Для чого, запитую я тебе, існує любовна магія? Для чого існує philia?
— Було би принизливо і для мене, і для неї, якби я намагався схилити її до себе за допомогою philia.
— Важливий результат, юначе, результат! Це, врешті-решт, питання статевого потягу, який заспокоюють зазвичай у той спосіб, що, вибач за прості слова, вставляють те, що треба, в те, що треба. Не кривися! Іншого способу нема, Природа не передбачила. Ну, але якщо ти такий праведний, такий preux chevalier , то я не наполягаю. Приверни її до себе класичним способом. Начаруй взимку квіти, дюжину троянд, придбай у містечку двадцять тістечок з лакрицею — і гайда в зальоти.
— Штука в тому, що... Що я, перш за все, навіть не знаю, де її шукати.
— Тю! — мамун стукнув себе в коліно. — Та цю проблему ми вирішимо на раз-два! Знайти кохану особу? Дурничка. Знадобиться тільки трішечки магії. Вставай, ходімо.
— Я до відьом не поїду.
— Тобі ж гірше, і чорт з тобою. А я поїду, поїм бігосу... Гм-м... А найважливіше — привезу компоненти для заклинання... Я скоро повернуся, візьмемося до діла. Щоб не витрачати часу, накресли тут на підлозі Схеву.
— Тобто Четверту Пентаграму Венери?
— Бачу, ти тямиш у справі. інскрипції також знаєш?
— Елогім і Ель Гебіль гебрейським письмом, Схії, Елі, Аїб абеткою малахімів.
— Браво. Добре, я поїхав. Чекай мене... Що у нас сьогодні за день?
— Двадцять восьме листопада. П'ятниця перед першою неділею адвенту.
— От у неділю мене і чекай.
* * *
Мамун дотримав слова й терміну. Тридцятого листопада, у першу неділю адвенту, з'явився, причому з самого ранку. Він відразу взявся до діла. Критично оглянув накреслену Рейневаном пентаграму, перевірив інскрипції, кивком дав знати, що все, на його погляд, правильно. Поставив і запалив у кутах свічки з червоного воску, витрусив із торби компоненти, переважно пучки трав. Прикріпив на тринозі малесеньку залізну мисочку.
— Я думав, — не витримав Рейневан, — що ти скористаєшся магією Старшого Народу. Вашою власною.
— Я скористаюся нею.
— Але ж Четверта пентаграма Венери — це канон магії людей.
— А звідки, як ти думаєш, — випростався Малевольт, — люди взяли свої магічні канони? Винайшли їх?
— А проте...
— А проте, — перебив мамун, насипаючи в мисочку сіль, трави і порошки, — ми поєднаємо те, що треба, з тим, що треба. Людські Таємні Знання мені також відомі. Я навчався.
— Де? Як?
— У Болонії і в Павії. А як? Нормально. А ти що думав? Ага, розумію. Мій вигляд. Тебе це дивує, га? Ну, то я тобі скажу: хто дуже хоче, той доскоче. Головне — мислити позитивно.
— Дочекаємося ще й того, — зітхнув Рейневан, — що в університети почнуть приймати дівчат...
— Тут ти дрібку перебільшуєш, — кисло оцінив мамун. — Дівчат в універах ми не дочекаємося, хоч би й сто років чекали. А шкода, щиро кажучи. Але баста, досить фантазувати, берімося до конкретних речей... До біса... Десь подівся мій флакончик із кров'ю... О, знайшовся.
— Кров? Малевольте? Чорна магія? Навіщо?
— Для захисту. Перш ніж почнемо Схеву, треба захиститися.
— Від чого?
— А як по-твоєму? Від загрози!
— Якої?
— Входячи в астрал і торкаючись ефіру, — терпляче, як дитині, пояснив мамун, — ми ризикуємо. Відкриваємося. Стаємо легкою ціллю для malocchio, лихого ока. Не можна входити в астрал без підстрахування. Я навчився цього в Ломбардії, в дівчат зі Стрегерії. Починаймо, шкода часу. Повторюй за мною.
На сході Самаель, Габріель, Віонарай,
На заході Анаель, Бурхат, Суцератос.
З півночі Аіель, Аквіель, Масагаріель,
З півдня Харсіель, Уріель, Нароміель...
Полум'я свічок пульсувало. Прискав червоний віск.
* * *
Про те, що сховано в катакомбах під костелом Святого Матвія, не знав ніхто, навіть найстарші та найбільш бувалі мешканці Вроцлава. Про те, що знаходиться за якихось пару сажнів під підлогою нефу, не знали навіть хрестоносці з Червоною Зіркою, яким належав цей костел і які щодня по цій підлозі ступали. Якщо точніше: з-поміж хрестоносців секрет знали тільки двоє. Двоє з групи семи госпітальєрів, які служили Стінолазові та були його інформаторами. Ці двоє втаємничених знали прихований вхід, знали магічний пароль, за яким цей вхід відкривався. Обидва, будучи адептами таємних знань, знали і Таїни. Їхнім завданням було підтримувати occultum у порядку й асистувати Стінолазові — як аколіти — під час вівісекцій, некромантських дослідів та демонічних кон'юрацій.