Забув Гетьман завчасно подати Бурляєві помочі, і притиснув Вишневецький Бурляя з рештою гадячан до ставка, намагаючись всіх потопити.
Бачить з другого боку ставка славний Морозенко, що вскочив Бурляй у тяжку пригоду і анесилюється, одбиваючись од дужчого ворога, та й гукнув він до своїх козаків:
— Глянте, пани-брати: гинуть наші на тім боці! Зрятуємо братів!
Кинулися козаки за Морозенком поміж ставки і вдарили полкам Вишневецького у бік, але велика ворожа сила і не легко крізь неї продертись. Не шкодує життя свого славний Морозенко, щоб зрятувати товариша.. .От він уже недалеко... аж бачить, перебилася надвоє гостра шабля — вірна подруга старого богатиря Бурляя, і обступили його вороги тісним колом. Не маючи чим оборонятись, вихопив старий полковник зза поясу пернача і бив їм ворогів по головах, мов келепом.
Але недовго протягся той нерівний бій: ворожі шаблі сікли українського богатиря і по плечах і по руках... Ось, ось Морозенко близько... але впав вже славний Бурляй, порубаний та пострелений, лишивши по собі на світі тільки невмирущу козацьку славу.
Розігнав Морозенко ворогів, що мов вовки збіглися до теплого трупу, підскочив до славного товариша, але той вже не дихав і, розкинувши по скривавленій траві могутні руки, дивився у блакить неба мертвими очима.
— Не віддамо, брати, тіла славного лицаря ворогові на знущання! Візьмемо товариша та поховаємо з честю!
Вхопили козаки порубане тіло славного полковника і понесли до козацького табору.
Вирятував Морозенко гадячан зза ставка, та вже їх було небагато.
Побачивши, яка в Яреми гостра зброя, Хмельницький не схотів далі штурмувати ляхів під Збаражем, щоб не вигубляти багато козаків, а почав добувати їх облогою та безхліб'ям.
Поки тяглася та облога і поляки гинули з безхліб'я, гетьман дістав звістку, що до Збаражу наближається, на поміч Вишневецькому, сам король з кількома десятками тисяч війська і посполитим рушенням. По нараді з ханом, гетьман лишив полковника Чарноту з пішим поспільством додержувати облоги, а сам з Богуном, Нечаєм, Джеджалієм і з усім ліпше узброєним військом, рушив разом з ханом назустріч королеві.
Спільники вистежили польське військо біля міста Зборова, саме на перевозі через річку Стрину. Діждавши, поки Король з половиною війська перейшов двома мостами на другий бік річки, гетьман направив Богуна з трьома полками козаків та з чималою силою татарів на ту половину польського війська, що ще не вспіла перейти мостами за річку, а сам з ханом перейшов за річку далеко від мостів, щоб несподівано вдарити на переднє військо, де був сам король.
Засівши з козаками у лісі, недалеко від перевозу, Богун чекав обідньої пори, щоб вдарити на ляхів саме підчас обіду...
Попід річкою з ранку налягав туман і поляки нічого не відали про козаків.
Коли в обідню пору туман розвіявся, Богун видрався на дерево і вся місцевість стала йому, як на долоні.
Через величезні зелені луки срібною гадючкою викручувалася маленька болотяна річка. На лузі по цей бік річки стояло, розташувавшись понад річкою, багато возів польського обозу. Вози простяглися й на самий міст, що сполучав тут обидва береги річки, і тяглися шляхом за річкою. Погоничів побіля возів не було — вони повипрягали худобу й посідали обідати. Обідало й усе польське військо, розташувавшись широко попід возами і геть по зеленому лузі невеликими купами. Не відаючи свого судного часу, поляки порозлягалися на запашній травиці так безпешно, неначе виїхали на полювання.
— Ой, хмільне ж буде сьогодня ляхам пиво, що вони наварили! — звернувся Богун до полковників і, показуючи Довбні на ворожий табір, жартуючи додав:
— Чи не підождати трохи, поки дообідають? Адже нечемно панів турбувати! Довбня весело сміявся, нетерпляче тримаючи свого келепа, щоб скоріше дати йому роботи.
— А проте починай, батьку!.. — сказав він, — бо як пообідають, то дужчі стануть!
Польське військо, що було зараз на очах Богуна, наполовину складалося з посполитого рушення з Галичини. Посполиті були православні або уніати, католиків з них було небагато, а проте розмовляли вони всі по польському. Це була українська шляхта з Перемишля та з Львова, недоляшки, що так само, як і польські пани, дивилися на український люд, як на щось нижче за себе і через те не приєдналися до великого руху українського народу і не підтримали галицьких повстанців-опришків.
Не вспіли поляки й недоляшки дообідати, не вспіли чарок допити, а вже Богун, розгорнувши козацькі полки широченною лавою, як Божа кара вдарив на них, перекидаючи вози й рубаючи всіх, не розглядаючи чи то пан, чи простий жовнір.
Нечуваний гармидер збився у польському війську. Хто вспів скочити на коня, той намагався тікати, але тікати через міст було неможливо: там погоничі покидали вози, а перелякана худоба поперекидала їх і щільно загартувала міст од краю до краю. Намагалися тікати бродом, але там знаходили собі смертьу болоті. Піші метушилися поміж возами і там гинули від козацьких списів. Коронне військо намагалося було упорядкуватись, але з його боку вискочили з лісу татари і задавили поляків своєю великою кількістю. Почалася нелюдська різанина. На півмилі вздовж річки вкрили поляки зелені луки своїм трупом. За годину загинуло тут більше десяти тисяч польського війська, а з того війська добра половина була української крови. Так невблагана доля покарала тут синів Украіни, що відцуралися свого народу.
Король знав, що гине його військо за річкою, але не мав змоги зарадити йому, бо скоро й його чорною хмарою обступили козаки й татари. Проти короля перед козацькому війську вів славний Нечай. На чолі свого Брацлавського полку наблизився він до поляків і виїхав наперед війська:
— Що ж мосціві пани? Не потрібна вам була ваша оборона від татарів. Кривдою дячили ви нам за неї... Так бийтесь же тепер з татарами самі!
Мовчали поляки... тільки серцем боліли, передбачаючи неминучу собі смерть.
Почалося бойовище. До вечора козаки погромили ліве вороже крило, а татари розкололи середину і ворожого війська і тільки німецьке наймане піше військо захистило короля і зрятувало від татарської неволі.