Герман стояв, витріщивши очі, і не бачив нічого. Се посліднє жадання заїхало йому мов довбнею в тім'я. Досі, чуючи скромні і дрібні жадання робітницькі, він в душі починав уже сміятися з робітників, що задля такої марниці зачинали аж цілу бунтацію. Але тепер почало йому прояснюватися. Він відразу побачив, до чого воно йде з тим жаданням.
— Але, що ж вам се за порука? — допитував він, чинячися, що не розуміє цілої ваги робітницького жадання.
— Се вже наша річ, — відповів Стасюра. — Впрочім. як самі бачите, порука невелика, але що ж діяти, така вже наша бідна доля, що й поруки ліпшої матії не можемо.
"Ще й кпить, бестія!" — думав собі Герман і сам не знав, що діяти з тим жаданням: чи торгуватися, чи просто відтяти. Але одно і друге видавалось йому однако небезпечним. Швидко він надумався.
— Ні, не можна сього, — сказав він рішуче, — такого жадання й не ставляйте, бо не дістанете! Вигадуйте яку іншу для себе поруку!
— Яку ж вигадувати? Досить нам сеї одної. Коли ви гадаєте, що сього не можна, то пригадайте ви що іншого, але такого, щоби нам направду ручило.
— Я би гадав, що вам повинно вистачити наше чесне слово.
— Еге-ге, чесне слово! Знаємо ми такі чесні слова! Ні, вже чесне слово іншим разом, а тепер зробіть так, як ми жадаємо. Чесне слово хіба вдодатку, так буде наиліпше.
— Але, люди добрі, — почав уговорювати Герман, — що ви собі гадаєте з такими жаданнями? Ви думаєте, що ви ту якісь царі чи самовладники! Не виставляйтеся на сміх! Жадаєте много, а не дістанете нічого — то весь Борислав вас висміє!
— Весь Борислав нас висміє? А хто ж то такий той Борислав? Борислав, паночку, то ми! І на нас тепер прийшла пора посміятися над вами! Чи ми дістанемо що, чи не дістанемо, се вже потому покажеся, але на тепер від своїх жадань не відступимо, будь-що-будь!
— Як ваша воля, — сказав Герман, — я скажу властивцям о ваших жаданнях і принесу вам відповідь! Бувайте здоровії
І він кивнув їм гордо головою і вийшов,
— А що, самі видите, — сказав по його виході Бенедьо, — що добре ми втрафили, жадаючи від жидів вкладок до нашої каси. Все вони дадуть нам тепер, як притиск на них, — але се їм найтяжше прийдеся. А се повинно нас навчити, що іменно на тім ми повинні найтвердше стояти. Будь-що-будь, довго вони не можуть опиратися, треба нам тілько твердо постояти за своїм! Вони добре знають, що як нам тепер дадуть з кожної кошари по десятці, то ми зараз на другий тиждень зможемо їм знов таку саму бунтацію під носом зробити!
Між тим Герман в тяжкій задумі йшов бориславською улицею. "Чи чорт який нарозумив тих людей, чи що такого сталося? Адже ж як їм відразу згори тілько грошей скинути, то се винесе кілька тисяч, і вони на тоту суму в кождій хвилі зможуть нам зробити ще ліпшу коломийку. А так їх задурити, щоби відступили від того жадання, то також не вдасться. Чорт би побрав таку штуку!"
Прийшовши додому, довго ще думав Герман над тим ділом і ніяк не міг додуматися до доброго кінця. Вже й полуднє минуло, надійшла третя година. Юрбою валять жиди до Германового дому, щоб почути від нього жадання робітників. Але, почувши їх, і світу не раді стали.
— Ні, не можна, не можна! — крикнули всі в один голос. — Се нас зруйнує, се нас з торбами межи хати пустить!
— Га, то остаєсь нам одно: чекати, поки їх засоби не вичерпаються.
— І сього не можна!
— Та-бо ви як діти, — скрикнув гнівно Гермар. — Ні дома мене не лишай, ні в поле не бери! То що ж робити? Міркуйте самі, чи є який ліпший вихід.
Жиди притихли.
— Може би, можна дещо виторгувати?
— Ні, не можна. Вже я трібував, — і не заходь з того боку.
— Га, то най їх усі чорти поберуть, коли такі — скрикнули жиди.
— І я так кажу, — додав Герман, — але з того для нас поміч невелика,
В тій хвилі Леон, що мовчав під час цілої тої перепалки, присунувся до Германа і шепнув йому щось до уха. Герман стрепенувся і напіврадісно, а напівнасмішливо позирнув на нього.
— Тілько ви знов мені не заїжджайте з моїм вчорашнім лібералізмом, — прошептав він, усміхаючись. — Що діяти? Not bricht Eisen ', а лібералізм не залізо!
"Такі-то ви всі ліберали, поки таним коштом!" — подумав собі Герман, але наголос сказав:
— Що ж, ваша рада не зла! Нам тепер о одно ходить: зламати наразі їх упір, а се певно, що їх троха охолодить. Коби тілько удалося.
— Як не вдасться? Мусить удатися. Треба тілько взятися порядно.
— Та що таке, що таке? — допитували жиди. Леон кільком почав шептати до уха свій проект, котрий мигом напошепки рознісся по світлиці. Ніхто не важився висказати його голосно, хоч усі знали, що вони тут "самі свої".
— Гурра! се раз проект! — скрикнули радісно жиди. — Тепер ми їм покажемо, хто з кого насмієся, ха-ха-ха! Проведемо! Як кітку за стеблом, проведемо!..
— Так, значиться, пристаєте? — спитав Герман, коли улягся веселий гомін.
— Пристаємо, пристаємо, — розумівся, з тою ключкою.
— Коли так, то збираймося ж всі разом і ходімо до них. Усі жадані гроші треба їм зложити зараз, згори, і завтра нехай на роботу стають!
З гомоном вирушили жиди з Германової світлиці. Герман остався на хвилю позаду, прикликав Мортка і довгенько щось з ним балакав. Лице Морткове, рябе і погане, прояснилося при кінці якимось злодійським усміхом.
— Добре, пане, зроблю се для вас, але прошу вас о поміч в тамтій справі. Якісь погані вісті доходять мене...
— Не бійся, я за все стою; що в моїй силі, то зроблю для тебе.
І за сим оба вийшли до жидівської громади, що, гомонячи, стояла на улиці. Але гомін той не був уже такий безпечно веселий, як перед хвилею. Холодний вітер улиці охолодив трохи й радість жидів.
— А хто знає, чи се вдасться? Ризико, ризико! — неслось в громаді, мов'шелест зів'ялого листя.
— Га, що ж діяти, — сказав Герман, — ризико воно є, але у нашого брата кождий крок — рпзико, то вже ризикуймо й на тім кроці. Удасться — то добре, а не вдасться — то ще таки світу не конець, і вони нам з рук не вирвуться.
Громада йшла улицею звільна, мов в процесії. Герман пішов передом до Матієвої хати, щоб перший приніс робітникам веселу для них новину. Слух о жидівській процесії рухнув уже по Бориславі, — юрба робітників валила позаду жидів, а друга юрба ждала вже проти Матієвої хати. Але ніхто не знав ще, що се все значиться.