У затінку під старими гіллястими вербами влаштовано дощатий поміст, на ньому змагаються в пісенному мистецтві народні таланти. Святково вбраний хор із села Остапівки Миргородського району виконує рідкісної краси пісню, яка, здається, ще й на платівки ніким не записана: "Розмовляла калинонька з дубом". За цим колективом з'являється на естраді не менш відомий тут хор із села Попівки, яким керують двоє вчителів місцевої школи,— обидва русочубі, веселоокі, кругловидими обличчями схожі на братів... Один пише музику, другий — слова. Набрались повітря хористи, підбадьорливо перезирнулись між собою дівчата, і вже понад гамір ярмарку далеко полинув мажорний спів про день сьогоднішній, про нову долю Великих Сорочинців.
Після цього на помості з'являється сивовусий бандурист у шароварах, у вишитій сорочці з фронтовими медалями на грудях. Неквапно пробує струни бандури, привітно всміхається до людей:
— Люди добрі, що ж вам заграти?
Скільки й живуть ярмарки, з давніх-давен їхню картину доповнює постать кобзаря або лірника, що сліпий чи зрячий, відсторонений від справ комерційних, несе людям поживу духовну. Звертається він своїм мистецтвом до всіх, а найперш до натур поетичних, що їх, виявляється, не так і мало на світі,— цілі натовпи задуманих людей, літніх і молодих, обступають на ярмаркових площах народного співця.
У грудні 1905 року тут, у Сорочинцях, спалахнуло селянське повстання, яке було жорстоко, по-звірячому придушене військами. Володимир Галактіонович Короленко, що жив тоді в Полтаві, мужньо захищав повсталих сорочинських селян, затаврував криваву розправу над ними. Гнівне благородне слово Короленка про сорочинську трагедію облетіло тоді всю Росію. Одним із учасників сорочинських подій був кобзар, уродженець цього ж села Михайло Степанович Кравченко, чия кобзарська слава далеко ширилась по Україні. Він сам створив про сорочинське повстання дві думи, що вважаються класичними творами цього жанру (одну думу записав від Кравченка художник Сластіон, а другу — Короленко). І хоч сорочинський співець давно вже лежить у землі, проте кобзарський рід його, видно, на світі ще не перевівся, можливо, котрийсь із послідовників славетного Кравченка оце якраз і виконує на помості одну за одною історичні пісні та думи, що зібрали тут стільки слухачів.
Пливуть і пливуть над ярмарком розлогі, вражаючі душу пісні, виникають все нові й нові образи народного життя, і мимоволі замислюєшся, яких тяжких ви-пробів зазнав у минулому цей край, скільки горя та муки випало на його долю, і яку — на всіх перегонах історії — мужність та силу духу явили світові люди цієї землі. Жодна з грандіозних подій віку не обійшла стороною Великі Сорочинці, кожна лишила в їхньому житті свою глибоку борозну. Виростали тут такі люди, як Андрій Чумак, що юнаком пішов із Сорочинець працювати на залізницях країни і ще на початку століття вступив до лав партії більшовиків. У 1907 році в часи реакції молодий революціонер змушений був емігрувати до США, працював у штаті Пенсільванія і лише після повалення царату повернувся на батьківщину. Партія послала Андрія Чумака на Далекий Схід організовувати боротьбу за утвердження Радянської влади,— там у 1919 році цього незламного ленінця разом з чотирнадцятьма амурськими комісарами стратили в Благовіщенську японські інтервенти. Таких діапазонів складались тут людські життя, такі особистості виходили звідси. І чи не таких калібрів натури ставали для сорочинської молоді живою традицією, гордістю, моральним взірцем? Першим, хто приніс у Сорочинці звістку про революцію, про Леніна, був одягнутий в сіру шинель фронтовика більшовик на прізвище Бондаренко, а через два з лишком десятиріччя, мовби прийнявши від свого однофамільника естафету, виступає на арену сорочинської історії дивовижна жінка Ольга Антонівна Бондаренко, новітня Бондарівна, як її називають тут.
В українському фольклорі склався цілий цикл епічних пісень про Бондарівну, тобто дочку бондаря (до речі, прізвище Бондаренко в Сорочинцях досить поширене), квітучий вінок пісень, де героїнею виступає красуня дівчина, чиєї прихильності домагався поміщик пан Каньовський, котрому за його безцеремонність довелось прилюдно вхопити від гордовитої дівчини замашного ляпаса.
Ой, не годен пан Каньовський
Мене цілувати,
Тільки годен пан Каньовський
Мене роззувати!
Жорстока помста впала на Бондарівну, панські ви-служники-гайдуки, вхопивши її, мучать, катують, вимагають покори й приниження, та дівчина борониться до останнього:
А на тій на Бондарівні
Червонії стрічки,—
Куди вели Бондарівну —
Скрізь криваві річки!
Бондарівна не стане панською рабинею, її волелюб-ство й почуття гідності народ згодом переллє в мелодії задушевних пісень про свою улюблену героїню.
І ось, переживши віки, сягнувши в електронну епоху, пісня про Бондарівну знову зринає перед людьми, пливе тут під цим і сьогодні невицвілим небом. Люди уважно слухають, люди думають, і погляди багатьох мивовіль звертаються в той бік, де край ярмарку, одразу ж за насипом дороги, видніється бронзове погруддя жінки в простій селянській хустці — відважної комуністки, партизанки, чиє життя стало легендою в цих краях, увійшло в епос народний...
Тричі розстріляна — це вона.
Не перебільшення, а дійсний факт. Тричі в неї посилали кулі вороги, і відбувалось це тут, у Великих Соро-чинцях... Скатована, змордована, щоразу видобувається з-під трупів і, стікаючи кров'ю, повзе... Куди? Додому! Що це? Сила інстинкту? Сила сліпа, підсвідома? Чи це сила найвищої любові? Щось схоже на жагу птаха, який, пориваючись до місця свого гніздування, долає в темрявах ночі тисячокілометрові відстані, вічно дивує нас таємничістю звершеного, бо ж так досі до кінця й не розгадано природу тих устремлінь, які, долаючи все, ведуть журавку до рідних місць у холодних підзоряних висотах...
— Ти ж комуністка! Чого ти не тікала в евакуацію, як інші? — допитувались у сорочинської Бондарівни кати.
— Я вдома! Чого я маю тікати? Чого маю кидати рідну хату, село, людей? Це ви вдерлись до нас, а ми — вдома!.. Тож хто має право зігнати мене звідси, де я виросла, де батьки, діди й прадіди лягли в землю?