Бондарівна

Сторінка 5 з 11

Карпенко-Карий Іван

Марія. А воно так: вже як полюбиш чоловіка, то й те, що порочить його, здається тобі красою!..

Тетяна. Скажіть мені, Маріє, чи ви любили на віку своїм?

Марія. Ох, серденько моє!.. Хіба така була я й здавна, як бачиш ти тепер мене!.. Минулося, голубонько... А й я колись зазнала щастя й горя!.. А де за щастям пливе горе — воно те щастя з'їсть і зверху в серці запанує!

Тетяна (лащиться). Бідна моя! Скажіть, нехай я буду знать: від чого горе теє у вас сталось?

Марія. Любила я колись, ще молодою, козака. Звінчались ми, щаслива я була — не треба раю!.. Рік, як день один, минув, і мій Іван пішов знов на війну, та вже він не вертався!.. І марно я з того часу літа трачу, в самотині зав'яла моя краса, і серце радістю не билося уже ні разу в грудях! Я тим живу, що вже минуло й не вернеться ніколи, квіточко моя!.. (Утирає сльози).

Тетяна журливо схилила голову. Бач, засмутила як твої я ясні очі! Нащо питала?..

Тетяна. Як жаль мені того, хто в серці горе носить!.. (Наче замислилась). Знать щастя рік, щоб жить ним цілий вік!..

Марія. Такий наш край нещасний, що козаки всякчас повинні буть готові вмерти, щоб нас оборонить від ворогів; то й нам, жінкам, привикнуть треба вже до того, що милий нас на шаблю проміняє!.. А серця все ж таки не спиниш, та й спиняти гріх його, коли воно освічує до чесної дружини шлях!..

Тетяна (обніма Марію). Яка розумна ви, Маріє. Люблю вас слухать я, як матір рідную!.. Спасибі за розмову щиру! Либонь, сюди вони йдуть з батьком. Ходім, Маріє, прибирать!

Ідуть.

ЯВА V

Ті ж і Тарас.

Тарас. А ми наїлись вже і напилися, спасибі вам!..

Тетяна. Богу дякуй!..

Тарас. А ти ж куди?..

Тетяна. Ми зараз прийдемо, хазяйське діло тілько справим.

Виходять з Марією.

Тарас (один, дивиться услід Тетяні). Не можу вийти я звідсіль!.. Мов хто припнув до цеї хати залізним ланцюгом!.. Ні, мабуть, скілько не силкуйся, а нічого проти себе самого не вдієш!.. Не можна загатить Дніпра, не можна вдержать кулю, коли вже вона вискочила з дула. То так не можна тих любощів спинить, що сковані були життям суворим, коли вони вирвались уже на волю! (Бере бандуру і співа).

Ой не цвіти буйним цвітом,

Зелений катране!

Тяжко-важко на серденьку,

Як вечір настане! (3 рази)

Ступай коню, ступай, ворон,

З гори кам'яної

До тієї дівчиноньки,

Що чорнії брови (3 рази)

Як не схочеш, дівчинонько,

Дружиною бути,

То дай мені таке зілля,

Щоб тебе забути. (3 рази)

ЯВА VI

В дверях слухають пісню Тетяна і старий Бондар, із-за них видно голову Марії, котра утирає сльози після пісні.

Бондар. Ай, Тарас! А я думав, що ти так вже загартувався в козацькім ділі, що пісня про кохання до тебе не пристане!.. Чи, може, закохався де та в нас сумуєш?..

Тетяна. Як гарно ти співав, Тарасе!.. Марія наша плакать почала, а я насилу вдержалась, єй-богу!

Тарас. Я рад, що вмів твоє так серце зворушить!.. А щоб йому не так було тяженько, то заспіваю тобі веселої,— нащо все сумувать!..

Тетяна. Спасибі, що нашу хату звеселиш, бо батька вже давно з бандурою не бачила, а я люблю, коли хто гарно грає, здається, слухала б день цілий.

Тарас (співає, а потім танцює).

Як же мені горілки не пити,

Коли в мене хорошії діти,

Коли в мене чоловік добрий,-

Дай же боже йому вік довгий!

А він мене не б'є, не лає,

Він мене в гості пускає,

А він мене з корчми не гонить,

Він мені пити не боронить!..

Бондар (на місці не всидить, а далі зскакує). Е!.. Коли так, то й я потанцюю!.. Ану, дочко, з батьком! Нехай Тарас побачить, що й ми ще козаки, хоч і підтоптались трохи! (Закручує вуса). Грай тієї самої!.. Ну!.. Ой гоп!.. (Танцює з Тетяною, але скоро сіда й каоке). Більш не можу.

Тим часом Тарас продовжає після Бондаря танець з Тетяною, приспівуючи, а Марія в дверях любується. Старий Бондар підгукує.

Дітки мої, рідні мої!.. Спасибі вам, спасибі вам! Од радощів ще буду плакать, єй-богу, буду!.. Стривайте ж, коли так!.. У мене мед є, що на Тетянине весілля я держу,— попробуєм, який він вдався!.. Ходім, Маріє, зо мною в погріб... Бог його зна, коли ще прийдеться так весело зненацька погулять!.. (Обніма Тараса). Кістки всі розходились, згадав я молодість, хоч зараз на коня! Е! матері його хиря!.. Хіба я вже старий? Дочко, еге, твій батько молодець?.. Та що тебе питать!.. Ходімо, Маріє, меду вточим! (Виходить з Марією).

ЯВА VII

Тетяна і Тарас.

Тетяна. Давно вже весело й мені так, як сьогодня, не було.

Тарас. Ластівочко моя! І мені любо глянуть на твоє веселеє лице!.. Я ще ніколи сам не чув в душі моїй такого голосу, який тепер вигукує у ній.

Тетяна (опускає очі). Не говори, козаче, так ласкаво до мене!.. Нащо маєш завезти з собою в Січ моє ти серце дівоче?.. Ти тут стоїш передо мною, а душа твоя і серце там, у Січі!..

Тарас. Січ-мати!.. Люблю її я щиро!.. Життя свого для неї не жалію. За неї голову віддам...

Тетяна. Поважаю твою до Січі щирість! Там твоє щастя! Не занось же туди мого серця, бо воно тобі заважить.

Тарас. У мене тілько й роду, що мати Січ! У тебе ж рідний батько, і ти його кохаєш більше, може, ніж я свою названу матір! Скажи ж мені: покинула б ти батька для козака, котрого вірно покохаєш?..

Тетяна. Він світом моїм стане, зорею, сонцем ясним, він батьком моїм буде, з ним,— коли я покохаю,— піду в тяжку турецькую неволю, умерти я за нього рада!..

Тарас. Отак же, горличко моя, і я! Хоч матір не забуду, бо вона багато діток славних має і гріх забуть її; коли ж я покохаю дівчину — покину матір я свою і душу тій дівчині віддам!..

Тетяна. Назвав мене ти горличкою, ластівкою... І спалив усю словами цими... Бідна горличка зостанеться сама... Орел же високо підійметься, і полетить на здобич, і забуде горличку, бо йому треба широкого неба крилами достать, а горличка... зів'є собі кубелечко і хоче воркувать...

Тарас. Тетяно!.. Я бачу, любиш ти мене!.. Чи так?.. О, я щасливий став, як саме щастя... Моя ти чарівнице, моя ти доле золотая! Благаю я тебе, щоб ти звила мені кубелечко,— і будем воркувать!

Тетяна. В тебе всю перелила свою я душу.

Тарас. Так любиш ти мене?

Тетяна. Без краю, орле мій! Візьми ти зараз мене вбий, коли тобі це щастя дасть!..

Тарас. І буйні гулянки з товаришами, і воля молодецька— все вилетіло з голови, осталась в серці одна думка: про кубелечко з тобою, горличко моя!