Історики літератури й критики, які звикли мислити літературний процес останніх десятиліть виключно в організаційних формах, пов'язуючи їх з формальною усталеністю організації, помиляються, коли уявляють собі групу "неокласиків" як літературну організацію. На жаль, у цьому їх важко переконати. Я пригадую собі розмову в Швайнфурті в тогорічний зимовий вечір, коли ми приїхали влаштувати тут читання своїх творів, сиділи в теплій, добре напаленій кімнаті голови табору і темна ніч стерегла за вікном синій зимовий спокій. Я переглядав післямову до мурівського видання Кленового "Попелу імперій". Звертаючись до автора післямови, який у чернетці своєї статті згадував про організацію і про сходини неокласиків, що в них, мовляв, брав участь Юрій Клен, я запротестував. Мені щастило: я мав слушну нагоду послатись на присутнього тут Ю. Клена, на прямого свідка. "Ствердіть, будь ласка, Освальде Федоровичу, просив я його, що жадних сходин не було!". "О, так, — згодився Клен, — жадних сходин не було!".
Так, ніколи ніяких "сходин" неокласиків не було. Не було "неокласичної організації". Не було статуту, зборів, засідань, протоколів, президіуму й секретаріату. Не можна було вступити до складу організації, як не можна одчинити одчинені двері: жадного складу не було. Була дружба, і поза цим не було нічого іншого. Зав'язувалась дружба з внутрішньої близькости, народжувалась духова одність. Ще в Києві почалася співпраця й приятелювання Зерова й Филиповича. Року 1920 перекреслилися життєві шляхи Ю. Клена й Зерова. Року 1923 я, волею долі, опинився в Баришівці. З поворотом до Києва р. 1923 і з переїздом восени того року Рильського з Романівки зав'язалася наша дружба з ним. Дещо пізніше приїхав з Кам'янця Мих. Драй-Хмара. З цим коло було завершене.
З чого починається дружба, де її межі? Що її підтримує? Як згасає палання дружби?.. Трактат про "неокласиків" був би трактатом про дружбу. Всякий інший виклад був би хибний.
Але кожна дружба має свої відміни. Дружби бувають різні. У кожного в "неокласичному" колі вони були свої. Чи могло бути інакше? Були дружби периферійні. Інші означали суцільність близькости.
Про кожну з дружб треба було б говорити окремо. Одна була дружба Зерова й Рильського й інша наша з ним. Немає формальних дружб. Не можна вступити в дружбу, як вступають до організації, подаючи заяву. Є палання дружби, але воно може згаснути. Павло Филипович був завжди однаково приязний з кожним. У його приязні не було ні "більше", ні "менше". Він був відданий, але відданість його не підносилась, ні не занепадала. У своє приятелювання він вкладав щирість, але не пристрасть. До Рильського він ставився так само, як і до Драй-Хмари, з яким був шкільним товаришем по "Колегії Павла Ґалаґана", де вони вчилися разом. Можна шкодувати, що саме про це Юрій Клен розповів найменше: він не розкрив тієї "мітологеми" дружби, що з неї народилася "філософема" течії, яка стала основною в українській поезії останнього 25-ліття!