А потім дали слово й Біллі. І тут він немов зірвався з різьби і своїм гарно поставленим голосом розповів усім про літаючі тарілки, про Монтану Крутороуг і ще про безліч інших захопливих речей.
Під час рекламної паузи його вхопили під руки і м'яко вивели в коридор. Він повернувся у свій готельний номер, кинув монетку в машину, яка вмикала масажну ковдру обігрівач "Чарівні пальчики" і поринув у сон. Там він помандрував у часі й опинився на Тральфамадорі.
"Ну що, запитала його Монтана, знову десь мандрував у часі?" Під їхнім куполом тепер був штучний вечір. Вона годувала грудьми їхню дитину.
"Що?" запитав Біллі.
"Ти знову подорожував у часі. Мене не обманеш".
"Як?"
"Куди ти цього разу подався? Не на війну. Я такі речі відчуваю".
"Нью Йорк".
"А, Велике Яблуко".
"Що?"
"Це інша назва для Нью Йорка".
"А а ..."
"Ходив там в театри чи в кіно?"
"Ні. Трохи пройшовся довкола Тайм скверу й купив книжку Кровера Тріске".
"Ото вже щастя". Вона не поділяла його захвату від Кровера Тріске.
Біллі ніби мимохідь згадав, що він бачив уривок із порнографічного фільму, в якому вона знімалася. Вона відповіла йому так само мимохідь. І в цій відповіді було щось дуже тральфамадорське, і зовсім не було відчуття провини.
"Так, сказала вона, а я чула, що на війні ти був клоуном. І я чула про того шкільного вчителя, якого розстріляли. Чим це не порнографія?" І вона дала дитині іншу грудь, бо та мить була побудована саме так.
Запала тиша.
"Вони знову підкрутили годинники", сказала Монтана і встала, щоб покласти дитину в колиску. Вона мала на увазі те, що власники зоопарку то прискорювали, то уповільнювали, то знову пришвидшували хід електричних годинників в їхньому штучному помешканні і при цьому підглядали за життям і побутом цієї земної родини.
На шиї у Монтани був срібний ланцюжок, на якому, якраз між її грудей, висів кулон з фотографією її матері алкоголічки. Фотографія була стара і розмита, замість кольору крейда і сажа. Це могло бути фото будь якої жінки. На самому кулоні було вирізьблено слова:
О Боже, дай мені спокій, щоб я міг приймати
Все те, чого я не можу змінити,
Мужність,
Щоб я міг змінити те,
Що є в моїх силах,
О мудрість, щоб я завжди знав,
Де кінчається одне і починається інше.
Розділ 10
На Роберта Кеннеді, чия дача розташована за вісім миль від того місця, де я живу, два дні тому було вчинено замах. Минулої ночі він помер. Отаке.
У Мартіна Лютера Кінґа також стріляли. І він теж помер. Отаке.
І уряд моєї країни щодня повідомляє мене про кількість трупів, які продукує у В'єтнамі наша військова наука. Отаке.
Мій батько помер багато років тому своєю смертю. Отаке. Він був гарною людиною. Він також мав велику колекцію зброї. І вона мені дісталася у спадок. Мабуть, уже вкрилася іржею.
* * *
На Тральфамадорі, якщо вірити Біллі Піліґрімові, не дуже цікавляться Ісусом Христом. З усіх землян найбільший інтерес у тральфамадорців викликає Чарльз Дарвін, який вчив, що ті, що вже померли, мусили померти. От чому трупи це шлях до покращення. Отаке.
* * *
Цю саму принципову ідею висвітлено в романі Кровера Трісне "Великий екран". Істоти з літаючої тарілки, які там викрали головного героя, розпитували його про Дарвіна. Вони також питали його і про гольф.
* * *
Якщо те, про що Біллі Піліґрім дізнався на Тральфамадорі, є правдою (тобто, що кожен з нас житиме вічно, якими б мертвими ми інколи не виглядали), то я не можу сказати, що мені від того хочеться стрибати і танцювати. І все ж, якщо мені судилося провести вічність, дрейфуючи від одного відтинку часу до другого, я вдячний долі за те, що так багато з тих відтинків були приємними.
Одна із найприємніших митей припадає на той час, коли ми з моїм фронтовим другом О'Геаром кілька років тому відвідали Дрезден.
У Східному Берліні ми сіли на літак угорської авіакомпанії. У пілота були показні, закручені вгору вуса. Він нагадував популярного кіноактора Адольфа Менжу, який уславився тим, що грав рафінованих джентльменів. Весь той час, що заправляли літак, він насолоджувався кубинською сигарою. Коли ми відривалися від землі, ніхто не нагадував пасажирам, щоб ті пристебнулися ременями до крісел.
Коли ми знялися в повітря, молодий бортпровідник розносив нам житній хліб, ковбасу, масло, сир і маленькі пляшки білого вина. Розкладний столик, яким я мав користуватися, заклинило. Бортпровідник пішов у кабіну пілота по інструмент і повернувся з пивною відкривачкою. Він застромив її в отвір між спинкою сидіння і столиком, приклався як слід, і столик відкинувся.
На борту було тільки шестеро пасажирів. Вони розмовляли багатьма мовами. Й усі вони насолоджувалися польотом. Під нами розляглася і мерехтіла вогнями Східна Німеччина. Я уявив, як би я почувався, скидаючи бомби на ці міста, села й містечка.
* * *
Ні О'Геар, ні я не розраховували на те, що ми колись розбагатіємо. І ось ми летимо, такі заможні, що можна зовсім не дбати про гроші.
"Якщо вас колись занесе в Коуді в штаті Вайомінг, кинув я йому недбало, скажіть, що ви до Буйного Боба".
* * *
О'Геар мав при собі маленький записник, в якому на останніх сторінках була важлива інформація про світ, як от різні поштові індекси, відстань між найбільшими містами, висота гірських піків і тому подібне. Він поліз туди, щоб дізнатися, яким є тепер населення Дрездена, але не знайшов про це ніяких даних, зате він натрапив на таку інформацію, якою поспішив поділитися зі мною.
Щодня на світ народжується приблизно 324 тисячі немовлят. І того ж самого дня десь близько десяти тисяч осіб помирає від голоду або від недоїдання. Отаке. Крім того, близько 123 тисяч людей помирає з Інших причин. Отаке. Це становить щоденну позитивну різницю, яка у світовому масштабі сягає 191 тисячі. Бюро довідкової демографії прогнозує, що на 2000 рік населення планети подвоїться і налічуватиме у мільярдів.
"І, мабуть же ж, кожен із них схоче жити з почуттям гідності", припустив я.
"Та мабуть же ж", сказав О'Геар.
* * *
Тим часом Біллі Піліґрім також полинув у часі в Дрезден, але не в теперішнє місто, а в далекий 1945 рік, за два дні після того, як усе там було зруйновано. Біллі разом з іншими полоненими марширував під конвоєм у бік руїн. Я також там був, разом з О'Геаром. Дві попередні ночі ми провели у стайні, яка належала сліпому власникові готелю. Там нас знайшла міська влада і сказала, що нам далі робити. Нам було наказано взяти в місцевих мешканців усі наявні лопати, совки, ломи й тачки. Далі ми мали промарширувати з усім цим причандаллям у таке то місце посеред руїн, щоб бути готовими до праці.