Згодом його продражнили "батьковою шапкою", і після цього жодна сила в світі не могла змусити його прочитать цього вірша.
Треба ще згадати, що у малого Василя була рідна сестра — Віра, на п’ять років старша од нього, згадати хоча б ось чому: сестра зіграла неабияку роль у тому, що він все життя не скидав з голови берет.
Учився Василько добре, особливих клопотів своїм батькам не завдавав, бо ріс дитиною тихою й смирною, навіть у канікули його частіше бачили вдома з книжкою, аніж на вигоні серед дітлахів-однолітків. Аж у четвертому класі сталася з ним подія, що лишила першу глибоку зарубку в дитячій душі, і він уподовж усього свого життя не раз повертався в думках до неї: йому здавалось, що, коли б тієї події не сталося, доля його склалася б зовсім по-іншому.
Але сперш, ніж приступити до опису тієї події, треба сказать кілька слів про Павлика Морозова, доля якого так химерно переплелася з долею самого Васька.
Павлик Морозов був теж учнем четвертого класу і теж піонером, але батьками мав не вчителів, а куркулів, які до того ж не хотіли вступать до колгоспу. Коли батьки стали ховати свої статки, щоб не дістались колгоспові, Павлик пішов до сільради та й доніс на батьків, бо він був уже не просто сільським хлопцем, а класово свідомим піонером, для якого інтереси робітничо-селянського класу стоять вище од усіх інших інтересів. Розгнівані батько з дідом, дізнавшись про те, завели Павлика в густий ліс і там його вбили.
Не було в ті роки газети, яка б не писала про подвиг піонера з глухого сибірського села. Не було школи, де б не діяла піонерська дружина імені Павлика Морозова. Не було класу, в якому не висів би портрет прославленого цього піонера. На нього шикувалися піонерські дружини, йому рапортували про свої успіхи, давали урочисті зобов'язання й клятви. І проводили уроки Павлика Морозова.
Отакий урок і був проведений на початку учбового року в четвертому класі, де навчався Василько.
Молоденька вчителька довго й натхненно розповідала про подвиг Павлика Морозова. Діти, завмерши, слухали свою Олену Кирилівну, так їм було цікаво, цікаво й моторошно особливо коли вчителька стала розповідати, як розбудили посеред ночі піонера та й повели його в глухий ліс. Павлик ішов, і піонерський галстук ("отакий, діти, як у вас") пломенів на його грудях: піонер знав, що його ведуть убивати але гордо ї мужньо ішов поруч із своїм класовим ворогом.
Дзвінкий голос учительки зривавсь од хвилювання, вона сама щиро вірила в те, що розповідала, а діти нишкли все більше й більше, вони аж пригинались до парт, наче над головою кожного була занесена ота гостра сокира.
— Так загинув Павлик Морозов. Загинув, не схиливши голову перед класовим ворогом.— Учителька обвела сяючим поглядом зовсім уже завмерлих дітей, запитала: — Діти, ви хотіли б бути такими, як Павлик Морозов?
— Хотіли б! — відповів дружно клас.
— Тоді підніміть руки, хто вчинив би так, як Павлик Морозов!
Отут і сталося невелике замішання. Діти — хто смикнувся уже піднять руку, та одразу ж її й опустив, боязко дивлячись на вчительку, а хто й утупився в парту.
— Ну, що ж ви: я жду!
Василькові здалося, що вчителька дивиться прямо на нього. Йому так хотілось сподобатись Олені Кирилівні, що він узяв та й підніс догори руку.
— Молодець, Дубошей! Одразу видно, що ти справжній піонер. Хто, діти, ще?
"Справжніми піонерами" захотілося бути ще кільком учням.
Під час перерви Василь гордо походжав коридором. Йому здавалось, що всі на нього тільки й дивляться. "Оце той, що захотів повторити подвиг Павлика Морозова!"
А після уроків, по дорозі додому, його побила сестра.
Віра змалечку була швидка на розправу. Скільки їй перепадало од мами, скільки журив її тато — не помагало нічого. Як що не по її, так і кидалася з кулаками. І не раз біг до мами з ревом Василько: "А мене Віра побила!" Мама. така ж гаряча, як і Василькова сестра, хапала, що попадало під руку: віник так віник, ганчірку так ганчірку — і ну тіпати сестру: "Будеш?.. Будеш?... Будеш?.." І що дивно: Віра ніколи не плакала. Мовчала. Тільки губи стискала так, що їх уже й не видно.
Тож і цього разу, коли Васько похвалився, як підняв перший руку, Віра зненацька стусонула його твердим, як грушка, кулаком.
— Ти чого?! — зойкнув Васько.
— Ти на тата підеш доносити, ге?
І вдруге ударила, вже по потилиці. Картуз полетів на землю, хруснуло в шиї.
Іншим разом Васько не витримав би — кинувся б у свою чергу на сестру. А зараз ота Вірина фраза так його вразила, що він навіть не заплакав.
Він? На татка?
Нікого так Васько не любив, як рідного тата. Мама — для буднів, їй усе ніколи, вона як не коло плити, то пере білизну, як не прибирає в кімнаті, то шиє й латає, мама частенько їх лає, бо все не так, все не по її, а буває, що й за віник хапається, тож Васько маму й любить, а разом і боїться; тато ж — для свят, для вихідних, коли можна не відходити од нього й на крок, коли тато весь належить тобі, весь, до останнього нігтика: ні з ким не було Васькові так цікаво, як із татом.
— Ось я татові про все розкажу! — грозиться Віра.
Васько йде, зовсім уже вбитий. Та хіба ж він, коли піднімав руку, думав про тата! Йому вже хочеться плакати — не так од болю в шиї, як він несправедливості, що зненацька звалилась на нього.
І як же він мучився протягом кількох днів! Як краявся думкою, що сестра таки розповіла і тато знає все! Хоч татко йому нічого не казав, Васькові здавалося, що тато й дивиться на нього якось по-іншому. Як йому хотілося часом підбігти, припасти до ласкавої татової руки, сказати, що він те зробив ненавмисне, що він підняв руку, бо весь клас підняв (Васькові здавалося зараз, що руки підняли всі до одного), що він нізащо-нізащо не піде доносити на рідного тата!
— Ти не захворів, синку? — спитав якось занепокоєно тато і пригорнув його до себе.
І тут Василько не витримав: гірко заплакав. Він і сам не розумів, чого плаче, але сльози наче змивали оте, що гнітило його всі оці дні, і він відчував дивну полегкість.
А водночас і ловив себе на тому, що стежить за татом. Прислухається, про що тато говорить, приглядається, куди тато йде, з ким зустрічається. Те все виходило незалежно від нього, наче в ньому поселився ще один чоловічок, який дуже добре розумівся на тому, що таке класовий ворог і що з ним треба робити.