— Справді, вона тверда як камінь, — говорив Брехунець. — Взимку каміння коло водограю вкривається затверділою водою, як ото рінь обростає мохом.
— Іще! — кинув Великий Дім у захваті. — Розкажи, яка вона біла, прозора, холодна і, головне, нерухома!
Зненацька опудало обернулося на чорняву дівчину. Вона підібрала поділ свого довгого вбрання і тримала його в руках, а з-під поли виглядали її маленькі ступні. Брехунець усе розповідав щось Богові, але дивився не на нього, а зиркав очима кудись убік.
— Болота чорніють, тоді біліють і стають твердими. А очерет робиться таким цупким, наче він кістяний. І холод…
— О, розповідай далі…
— То не вечірня прохолода, не свіжий вітрець від річки й не краплини холодної води, що збігають по боках пористого глечика. То лютий холод, він хапає людину, спочатку змушує її пританцьовувати, але потім рухи її стають чимдалі повільніші, і зрештою вона спиняється — назавжди.
— Ти чуєш, Верховний Жерче?
— А якщо людина ляже на той білий водяний порох, то вже ніколи не встане. Вона скам'яніє, перетвориться на пам'ятник самій собі.
— І все — Вічний Спокій! — вигукнув Великий Дім. — Жодного більше поруху!
Однією рукою він міцно обійняв Брехунця.
— Дорогий Брехунцю, я тебе так люблю!
Брехунець стиснув губи, аж вони побіліли.
— О ні, Великий Доме! Ти такий добрий, такий великодушний, а я нікому не потрібен.
Великий Жрець кашлянув. Бог і Брехунець обернулися до нього, і він очима показав їм, куди дивитись. Покривало з опудала спало. Немов осяйний водограй ударив у залі… Повернена вбік голова ритмічно похитувалась, ноги витанцьовували — водограй зблискував, вигинався в лад барабану.
— Ого! — вигукнув Бог. — Це ж Чарівна Квітка!
Великий Жрець покивав головою і всміхнувся.
— Твоя прекрасна донька.
Великий Дім підніс руку у вітальному жесті. Усміхаючись через плече, Чарівна Квітка вигнулася під музику всім тілом, і ще одне покривало спало додолу, а її довгі лискучі коси звабливо гойднулися по стегнах. Гамір за столами вщух, гості замилувано всміхалися, гомоніли тихо й лагідно, захоплено вітали Чарівну Квітку, неначе всім передався піднесений настрій і радість Бога. До барабанного бою додалися звуки арфи й дудки.
— Чи ти ба, як виросла! — сказав Великий Дім. — Аж не віриться, вже зовсім доросла!
Брехунець, облизнувшись, відвів погляд від Чарівної Квітки, нахилився до Великого Дома і легенько підштовхнув його ліктем.
— Це ж краще, ніж слухати про ту тверду воду. Га, Великий Доме?
Та Бог дивився кудись удалину, не помічаючи Чарівної Квітки.
— Розкажи іще щось.
Брехунець насупив брови й замислився. Раптом щось спало йому на думку. Його вилицювате обличчя скривив лукавий усміх.
— Може, про звичаї?
— Звичаї? Які?
— Про жінок, — прошепотів Брехунець.
Він нахиливсь якомога ближче до Великого Дома і, затулившись долонею, почав щось нашіптувати. Бог зосереджено слухав і всміхався. Вони все схилялись один до одного. Мов прикутий до Брехунця, Великий Дім сягнув рукою назад, узяв нову чашу, підніс її до губів і гучно відсьорбнув пива. Брехунець аж затрусився від притлумленого сміху і вже не міг говорити далі пошепки. З-за його долоні почулося:
— …і буває, що ті розпусниці доти ніколи їх не бачать!
Великий Дім пирхнув, обприскавши Брехунця пивом.
— Ти міг би розказати і щось непристойніше…
Великий Жрець ще раз промовисто кашлянув. Ритм музики змінився. Гугняво затягла дудка, наче несподівано домоглася чогось такого, про що здавна мріяла, і тепер не знала, чого жадати ще. І Чарівна Квітка перемінилася. Вона танцювала жвавіше, тіло в неї було до пояса неприкрите. Ось вона вся завмерла, і тільки ноги дріботіли під музику. А наступної миті заграло все тіло, і лише ноги та голова застигли на місці. Вона вже не всміхалась, а раз у раз поглядала в танку на свої перса. Часом вона підводила праву руку, згинала її в лікті й, затуливши нею обличчя, тримала так, що кисть указувала якраз на ліву грудь. Опущена ліва рука так само згиналась, і обидві кисті утворювали з лівою груддю одну лінію. При цьому дівчина легенько поводила лівим плечем, і перса м'яко погойдувалися, знаджуючи глядачів теплом, ароматом і пишністю.
Відтак її гнучке тіло почало, ніби в дзеркалі, відтворювати те саме, тепер зосереджуючи увагу вже на правій груді. І ось дудка, немовби від пахощів, що линули в затхле повітря зали, від цих забарвлених у темно-червоний колір персів, здавалося, збагнула, чого саме їй хочеться ще. В її гугнявому голосі вчувався вже не тільки людський плач. Цей плач почули за столами, де вже почалися п'яні поцілунки і грайливі пестощі. Брехунець відвів нарешті погляд від Великого Дома й повільно повернув голову. Обличчя в нього прибрало страдницького виразу, немовби він знемагав від спраги.
— Вона прекрасна! — простогнав він. — Прекрасна!
— Так, справді,— підтвердив Бог. — Розкажи ще щось, Брехунцю.
Той знову, ніби великомученик, простогнав:
— Треба дивитись на неї, Великий Доме, невже ти не розумієш?
— На це ще буде доволі часу.
Чарівна Квітка вигравала персами. Довгі коси розвіювалися й вилискували в несамовитому танку. Брехунець розривався між нею і Богом. Обома долонями він ляскав себе по обличчю.
— Гаразд, — похмуро мовив Великий Дім. — Не хочеш нічого розповідати, то я пограю з Верховним Жерцем у шашки.
Досить було йому сказати це, як умить з'явилася шашківниця. Її принесли так само швидко, як минулого разу пиво. Поки Великий Дім перемішував у чаші шашки, за столами щось змінилося — менше стало пестощів, тут і там приглушено розмовляли про наїдки й питво, про суспільні проблеми, про ігри. Скидалось на те, що Чарівна Квітка й музики старалися тепер самі для себе чи для стін.
— Твій хід, — сказав Великий Дім. — Бажаю успіху!
— Знаєш, — промовив Великий Жрець, — я часом думаю, було б цікавіше не совати навмання шашками, а обдумувати ходи наперед.
— То що б то була за гра? — здивувався Великий Дім. — Якась чудна, без правил.
Він звів очі. Побачивши Чарівну Квітку, лагідно всміхнувся до неї і знов повернувся до гри. Тепер Чарівна Квітка всю увагу зосередила на своїй тонкій талії і на гарних стегнах, що виглядали з-під останнього покривала й повільно виписували кола. На її ретельно нафарбованому обличчі вгадувалася надзвичайна збудженість. Кожну нову фігуру танка вона зумисне виконувала довше, ніж звичайно, і так мимоволі привертала увагу гостей. Вона випромінювала якесь сяйво, і то не тільки від лискучої мазі, що вкривала її шкіру.