Урочиста процесія зустрічала Бога у дворі Великого Дому так, наче нічого й не сталося.
Шість чоловіків винесли лаву. Один із них був у леопардовій шкурі, ще один (якщо то взагалі був чоловік) — з головою шакала. За ватажка вони мали високого чоловіка, значно старішого від Великого Дома, у білому лляному хітоні. Його виголена голова блищала на сонці. Брехунець, який перший підійшов до нього, не вгавав:
— Верховний Жерче, це жахливо, жахливо… Як це могло трапитись? Який жах! Хто ж знав? Хто б міг подумати?
Верховний Жрець усміхнувся:
— Всяко буває.
— А я й не сперечаюсь.
Верховний Жрець нагородив його поблажливою усмішкою.
— Підійди ближче, любий Брехунцю. Ти себе недооцінюєш.
Брехунець підскочив на місці так, наче його проштрикнули списом.
— Ні, ні! Повір! Я вже все розповів.
Бог лежав на лаві. Процесія рушила до Великого Дому. Верховний Жрець дивився їй услід.
— Йому завжди подобалися твої побрехеньки.
Перед входом до палацу Брехунець спинив Верховного Жерця, схопивши його за край хітона.
— Він чув їх стільки разів, що вже й сам міг би розповідати, ба навіть робити до них малюнки.
Трохи повернувши назад голову, Верховний Жрець поглянув на Брехунця.
— А Бог учора казав зовсім інше.
— Та повірте ж мені! Я Йому зовсім не потрібний.
Верховний Жрець обернувся, опустив очі й, поклавши руку юнакові на плече, спитав:
— Скажи мені, Брехунцю… Мені просто цікаво — ти що, не хочеш жити вічно?
Але юнак не слухав його. Він вдивлявся повз Верховного Жерця кудись у глиб палацу.
— Адже він знов…
— Що — знов?
— Знов побіжить! Його збили з ніг. Він побіжить, правда?
Верховний Жрець пильно й зацікавлено подивився на нього.
— Навряд. Я навіть певен, що не побіжить, — тихо промовив він і зайшов у Великий Дім.
Брехунець, кусаючи губи, лишився стояти на сходах сам. Він увесь тремтів і здригався.
***
Чарівна Квітка зігнала зло на Царевичі. В одному з тихих закутків Великого Дому вона дала йому дзвінкого ляпаса й пішла геть. Царевич зрозумів, що це — за його поведінку на людях. Сонце вже сідало, і він, схлипнувши, подався спати.
Відкараскатися від Брехунця було не так легко. Він перестрів Царівну в темному переході і схопив її за руку.
— Пусти мене!
— А я тебе й не тримаю, — прошепотів він. — У тебе завжди на думці якесь сороміття.
— Після того, що ти наробив…
— Я? Ти хочеш сказати, ми наробили.
— Мені й згадувати про це не хочеться…
— Чому ж? Про це треба пам'ятати завжди.
Вона безсило припала до нього.
— Як мені все набридло… Мене геть збили з пантелику… Чогось хочеться, а от чого — сама не знаю.
Він потихеньку обійняв її і погладив по плечу.
— Ну ж бо. Ну…
— Ти весь тремтиш.
— Як же мені не тремтіти? Я в смертельній небезпеці. Я й раніше ризикував, але не так, як тепер. Тож пам'ятай про це. Зрозуміла?
Вона вивільнилась із його обіймів і ступила вбік.
— Ти чекаєш від мене добра? Ти?
— Добра? Ні… Хоча… Так! Зроби добро, як ти його розумієш!
Царівна, ставна та велична, пройшла повз нього.
— Що ж, гаразд.
Раптом їй услід донісся шепіт. Вона здригнулась.
— Заради мене!
Прислухаючись, Царівна намагалася не дивитись на невиразні тіні, що маячіли на високих стінах. З обідньої зали долинули голоси та музика, і тепер годі було розчути той шепіт. Вона пройшла через усю залу, відхилила завісу й ступила до кімнатки, з усіх боків завішеної і щедро освітленої. Там на неї чекали служниці. Вони мовчали, боячись її царственного гніву. Але цього вечора Чарівній Квітці було не до них. Рішуча й цнотлива, сьогодні вона замкнулась у собі й мовчала, дозволивши їм роздягти себе, втерти у шкіру ароматичну олію, розчесати волосся й надіти нові коштовні прикраси. Потім вона відійшла й сіла перед дзеркалом, немов перед ліхтарем.
Дзеркало Чарівної Квітки не мало ціни. Казкове дзеркало. Насамперед воно було велике. І вона бачила не лише обличчя, а й увесь свій стан. А якщо підійти ближче, то видно було навіть ноги. Тільки Великий Дім володів такими скарбами. Та не лише розміром примітне було те дзеркало. На відміну від золотих чи мідних люстер, що їх мали інші заможні жінки, це було зроблене з одного цілого листа срібла. З обох боксів його тримали золоті статуетки крилатих богинь з такими незворушними обличчями, наче вони боялися бодай ненароком вплинути на того, хто дивиться у дзеркало. Ніщо в світі не зрівнялося б із рівною, гладенькою й відполірованою поверхнею цього дзеркала. Далебі, ніхто з певністю й не сказав би, чи та поверхня існує насправді. Тільки похукавши на неї або торкнувшись її пальцем, можна було переконатись, що вона не уявна.
Та найбільшою перевагою дзеркала було те, що воно показувало все як є, без прикрас, не так, як ті тьмяні люстра, котрі, немов підлещуючись до власника, ховають його вади. Той, хто дивився у це дзеркало, не відображення своє бачив, а зустрічався із самим собою віч-на-віч.
Саме це й потрібно було Чарівній Квітці в ту мить. Вона та її сестра-двійниця в дзеркалі сиділи й пильно роздивлялись одна одну. Служниці, які й досі були ще в цій яскраво освітленій кімнаті, трохи оговталися від страху і почали пошепки перемовлятися, клопочучи навколо господині. Але та не звертала на них уваги і не чула їх. Вона все сиділа перед низьким столиком, на якому стояло дзеркало. На ній не було одягу, тільки голубий із золотом пояс, який лише окреслював талію, не стягуючи її. І це було прекрасно, бо якби щось стягло талію Чарівної Квітки, найтендітнішу, найгнучкішу частину її тіла, то це знищило б створену природою довершеність, розділило б її поставу надвоє. Навіть тьмяне люстро не зробило б її вродливішою, ніж вона була насправді. Чарівна Квітка уособлювала красу самого життя, вдосконалити яку неможливо. Служниці зібрали в пучок її лискуче чорне волосся, і лише один чи два кучерики вибивались із зачіски. Довго, задумливо роздивлялася себе Царівна. Ні погляд лікаря на хворе тіло, ні погляд художника перед початком роботи, ні погляд філософа, коли він поринає у світ абстракцій, не зрівнялися б глибиною й відчуженістю з поглядом Чарівної Квітки, яким вона вивчала власне відображення.
У правій руці вона тримала очеретяного пензлика — мабуть, розмірковувала, в яку фарбу на сланцевій палітрі його опустити. Перед нею був вибір — дрібно помелений малахіт на олії, лазурит, біла й червона глина та шафран. Якби вона схотіла, то могла б вибрати й золото, бо з невеличкої підставки, що стояла поруч із палітрою, звисала золота стружка, яка, мов комашині крильця, тріпотіла в гарячому повітрі над світильником.