Сліпий, ні до кого не звертаючись, заговорив:
— Ось і все. Він пробіг. Тепер ми побачимо таке аж через сім років.
— А я нічого й не бачив, — байдужно відказав хлопчик.
— З ним біг юнак — отой, що його звуть Брехунцем. Він весь час щось балакав.
Хлопчик скочив на ноги.
— Чого ж ти мені про це не сказав?!
— Навіщо?
— Я пішов би подивитись!
— Не на Бога, твого батька, а на Брехунця?
— Я його люблю. Коли він розповідає свої побрехеньки, з мене спадає тягар небес. А ще він…
— Що він?
Хлопчик розвів руки.
— Він справжній.
Сліпий опустився на землю й поклав костура на коліна.
— Сьогодні великий день, Царевичу. Ти про це, звісно, знаєш?
— Мої няньки сказали мені, тож я й утік. Великий день — це означає, що я муситиму стояти на сонці й не ворушитись. А потім мені стає млосно. А я хочу відпочивати в прохолоді, розмовляти. Хочу їсти, пити, гарно вбиратися…
— Знаю. Хто цього не хоче? Ти говориш, наче маленький дідуган. Та сьогодні той день, коли Бог утверджує себе, і тобі, може, покращає.
— Як же він себе утверджує?
Сліпий на хвилю замислився.
— Ну, коли вже мова зайшла про це, то як Він тримає небо, як примушує підійматись у річці воду? Але ж Він це робить! Небо на місці, і вода в річці підіймається, як і досі. Це — диво!
Царевич зітхнув.
— Я стомився від див.
— Всі ми ними живемо, — сказав сліпий. — Зараз сам побачиш. Ось поглянь: ліворуч від тебе стоїть пальма.
— Я її не бачу — сонце засліплює очі.
— Шкода. Бо якби ти її бачив, то помітив би карби на стовбурі. За лікоть від землі — Карб Суму. Коли б вода не підіймалася вище за нього, люди вмирали б із голоду. Скільки тобі років? Десять? Одинадцять? Коли я був не набагато старший від тебе, таке сталось, і тодішній Бог отруївся.
— Люди голодували й умирали?
— І чоловіки, й жінки, й діти. Але Бог — сильний, він любить людей, хоча в нього лише двоє дітей: ти і твоя сестра. Бог — великий мисливець, він любить багато їсти й пити, і вода підніметься до Карбу Достатку.
Царевичу стало цікаво, хоч сонце й засліплювало йому очі.
— А навіщо ота позначка аж нагорі?
Сліпий похитав головою:
— Кажуть, її зробив Бог. Вода туди ще ніколи не сягала. З давніх-давен живе пророцтво, що коли це станеться, то весь світ потоне і води хлюпотітимуть біля самісіньких воріт до Храму Життя. Забагато води — ще гірше, ніж замало. Ця позначка зветься… — Він нахилився до Царевича й прошепотів — Карбом Всесвітнього Лиха.
Царевич мовчав. Сліпий намацав його коліно й поплескав по ньому.
— Тобі важко це зрозуміти. Ну, та нехай. Коли мене вже не буде на світі і Бог знайде вічний спокій у Храмі Життя ти сам станеш Богом і все зрозумієш.
Почуття безвиході охопило Царевича. Від розпачу він рвучко підвів голову й закричав:
— Я не хочу бути Богом!
— Цебто як? А хто ж, як не ти?
Царевич знесилено бив кулачками по сухому мулу.
— Не буду! Ніхто мене не примусить!
— Угамуйся, хлопчику! А раптом хтось почує! Ти не подумав про мене?
Та Царевич пильно дивився в його білі очі, ніби намагався так зробити їх зрячими.
— Не буду! Я не вмію. Не вмію піднімати воду в річці, не вмію тримати небо… Мені часом сниться темрява… все падає, тисне, душить… І я не можу ні поворухнутися, ні дихнути…
По обличчю в Царевича текли сльози. Він схлипував і втирав ніс рукою.
— Я не хочу бути Богом!
Сліпий заговорив голосно й упевнено — наче для того, щоб примусити Царевича слухати:
— Коли ти одружишся зі своєю сестрою, Царівною…
— Я взагалі не збираюсь одружуватися! — з несподіваним гнівом сказав Царевич. — Ніколи! А надто з Чарівною Квіткою. Хлопці люблять гратися в полювання, і коли я граюся з ними, то падаю від утоми. А дівчата полюбляють гратись у наречених. І коли я граюся з ними, то мушу наздоганяти їх і бігати до знемоги, а потім вони ганяються за мною, доки в мене запаморочиться голова.
Сліпий помовчав і нарешті сказав:
— Гаразд.
— Краще б я був дівчинкою, — зітхнув Царевич. — Гарнесенькою дівчинкою. Я б тоді нічогісінько не робив! Просто був би гарним і гарно вбирався б. Тоді ніхто б не зробив із мене Бога.
Сліпий потер, носа.
— І не треба було б тримати неба, підіймати воду в річці, долати бика у двобої, влучати в ціль?
— Я тієї цілі й побачити не можу, не те що влучити.
— Про що ти, хлопчику?
— У мене перед очима неначе нависла якась біла імла.
— Ти правду кажеш, Царевичу?
— Із часом вона все густішає. Повільно, але густішає.
— Не може бути!
— Це правда.
— Але ж, Царевичу, бідолашний мій хлопчику, що кажуть вони?
— Я нікому про це не говорив. Мені обридли їхні брудні суди-пересуди. Обридли!
— Але ж ти сліпнеш! — стурбовано вигукнув сліпий. — Помалу, з року в рік… Дитино моя! Подумай про нас! Згадай про Карб Всесвітнього Лиха!
— А що мені до того? Якби я був дівчинкою….
Від хвилювання сліпий шкрябав костуром по землі.
— Треба сказати їм. І Він повинен довідатись про це негайно. Бідолашний, нещасний Царевич. Горе людям!
Хлопчик ухопив сліпого за ногу, але той випручався й незграбно підвівся.
— Нікому не кажи!
— Я мушу сказати, дитя моє. Тебе вилікують…
— Ні!
— Я піду до Бога, коли Він завершить свій біг, і Він вислухає мене!
— Я не хочу бути Богом!
Але сліпий уже пішов, постукуючи костуром по знайомих деревах, впевнено ступаючи вузькими стежками між зрошувальними каналами, що їх позаносив пересохлий мул. Царевич метнувся навздогін. Він кричав, благав, хапав сліпого за руку, смикав за пов'язку на стегнах. Але той простував далі, намацуючи костуром дорогу, похитуючи головою та все повторюючи:
— Бідолашний, бідолашний хлопчик!
Геть захеканий, у сльозах, засліплений сонцем Царевич нарешті покинув сліпого, відстав, пройшов ще кілька кроків і спинився. А тоді впав навколішки, просто на курну землю, й заридав. Невдовзі перестав плакати, але так і залишився стояти на колінах, низько опустивши голову. Потім, немовби завчаючи напам'ять, почав уголос промовляти:
— Я не знаю, що він таке каже. Мої очі бачать добре. — І далі: — Людина собі не належить. — Це він, мабуть, чув у Великому Домі. І ще: — Я — Царевич. Цей чоловік бреше.
Впершись руками в землю, хлопчик підвівсь і рушив у затінок. Приплющивши очі, він, мовби повторюючи урок, проказував: