— Гаразд… О боже… Так, так, так… Тьху ти! Милий Боже, зглянься на мене! Нарешті він урвав це своє мурмотіння, обернувся й рушив до неї — але не просто до неї, а трохи вбік. Потім прокашлявся й сказав:
— І все це… все це стояло між тобою і твоїм законним потягом до батька?
Вона не відповіла. Тоді Верховний Жрець заговорив знову, підвищивши від обурення голос:
— І ти ще дивуєшся, що вода в річці й досі піднімається?
Але Чарівна Квітка звелася на ноги і, так само підвищивши голос, промовила:
— Чого тобі треба? Іди й роби своє діло!
Верховний Жрець поглянув туди, куди дивилась вона.
— Царевичу, ти підслуховував?!
— Ти шпигував! — вигукнула Чарівна Квітка. — Негідне хлопчисько! Навіщо ти все це на себе поначіпляв?
— Мені так подобається. — Царевич тремтів, і прикраси на ньому дзеленчали. — Не так уже й багато я почув. Лише те, що він казав про річку, яка піднімається.
— Іди геть!
— Я зараз піду, — скоромовкою відказав Царевич. — По правді, я тільки хотів спитати, чи, бува, немає в когось із вас мотузки…
— Мотузки? Навіщо?
— Просто так.
— Знов виходив за браму! Поглянь на свої сандалі.
— Я лише подумав…
— Іди геть і скажи своїм нянькам, щоб почистили тебе.
Все ще тремтячи, Царевич повернувся і був би пішов, коли б Верховний Жрець несподівано владним тоном не гукнув:
— Зачекай! — Ледь кивнувши Чарівній Квітці головою, немов прохав у неї дозволу, він підійшов до Царевича й узяв його під руку. — Сядь, Царевичу. Отак. Чудово. Отже, ми виходили з Великого Дому, і тепер нам потрібна мотузка… Здається, я починаю розуміти… Ти зв'язався з ним. І — коштовності… Ну звісно ж!
— Мені просто хотілось…
Чарівна Квітка переводила здивований погляд з одного на другого.
— Що тут, зрештою, діється? — спитала вона.
Верховний Жрець обернувся до неї і сказав:
— Це якраз стосується нашої з тобою розмови. Неподалік — ти не знаєш, де саме, — є яма. Коли ти наказуєш посадити когось до ями…
— Знаю, — нетерпляче урвала його Чарівна Квітка. — До чого тут я?
— Усунути всі причини нашого скрутного становища важко. Але принаймні одну — можна. Бог гнівається на свого Брехунця, адже той відмовивсь од Його дару — од вічного життя. Ось чому Він і далі піднімає воду. Хоча, звісно, не тільки через це.
Чарівна Квітка рвучко подалася в кріслі вперед, стиснула руками бильця й промовила:
— У ямі…
Верховний Жрець похилив голову.
— Брехунець і тепер мучиться передчуттям навислої небезпеки, потерпає від злигоднів і страждань, що спостигли його в цьому житті.
Він підхопив знепритомнілу Чарівну Квітку саме вчасно. Потім м'яко посадив дівчину в крісло й почав плескати її по долонях, знову бурмочучи собі під ніс:
— Ох Боже, Боже!..
Царевич нарешті спромігся промовити:
— Мені вже можна йти?
Та Верховний Жрець на нього не зважав. Царевич мовчки слухав, як Верховний Жрець віддає накази воїнам біля дверей, нишком, хоча й трохи заздрісно, споглядав, як дві служниці клопочуться коло Чарівної Квітки, повертаючи її обличчю красу. Низенька стара служниця внесла чашу з питвом і поставила її на підставку поруч із кріслом. Відтак усі три жінки відійшли і стали чекати збоку. Сонце схилялося до обрію. Прокашлявшись, Чарівна Квітка запитала:
— І що ж ти збираєшся робити?
— Спробую переконати його. Це єдине, чим я можу тебе розрадити. А ти кріпись. Ти ж бо вважаєш себе людиною надзвичайною. Так воно, звісно, і є. Передусім ти надзвичайно гарна. Але ці темні бажання… — Він позирнув на Царевича. — Не тільки ти їх відчуваєш. Кожного з нас ятрить глибока, прихована, нездорова жага кохання до… до… Ти знаєш, що я маю на увазі. До людини іншої крові. До чужинця з його невідомими мріями. Хіба ти не розумієш, що то за мрії? Всього лиш відчайдушна спроба позбутися власних зіпсутих бажань, здійснивши їх в уяві, адже за законами природи справдитися вони не можуть. Люба моя, невже ти гадаєш, що таки є краї, де люди одружуються всупереч природним межам єдинокров'я? До того ж, де б вони жили, ті казкові блазні? Якби небо було таке величезне і простягалося аж до їхніх далеких країв, то уяви лишень, скільки б воно важило!
— Справді. Божевілля, та й годі.
— Нарешті ти визнала істину. Він божевільний, який вдався до своїх побрехеньок і зазіхнув на найвищу, найсвятішу нашу єдність, на всіх нас. Він — божевільний, який загрожуватиме нам, доки не погодиться служити Богові. — Верховний Жрець замовк і відвернувся до затопленої водою долини. Стрімка течія винесла звідкись порожнього човна. Він крутився на чорториях, аж поки перекинувся. — Тепер ти розумієш? Нам нема коли чекати на допомогу. Ми, звичайно, постараємося переконати його, але якщо з цього нічого не вийде, доведеться вдатись до примусу.
Настала тиша. Не порушуючи її, Чарівна Квітка знову нечутно заплакала. Сльози стікали по її щоках разом із малахітом. Так стікають з гори дощові потоки.
Вода в річці все підіймалася. Царевич сидів, час від часу подзенькуючи своїми коштовностями.
Згодом Чарівна Квітка перестала плакати.
— Певно, вигляд у мене жахливий!
— Та ні, люба. Тільки волосся трохи скуйовдилось і фарба потекла. Але це тобі до лиця.
Вона жестом підкликала служниць.
— Бачиш, Верховний Жерче? Мій вигляд показує, яка зіпсута я була. Але тепер мені майже байдуже. Не зовсім, звичайно, але майже байдуже…
Він поглянув на неї похмуро й здивовано.
— Тобі байдуже, чи припиниться повінь?
— Щодо цього — ні. Байдуже, який у мене вигляд.
Служниці знову поставали збоку. Чарівна Квітка нарешті зважилася й рішуче промовила:
— Я готова!
Верховний Жрець голосно наказав:
— Приведіть його сюди!
Царевич скочив на ноги.
— Я, мабуть, піду поп'ю води…
— Сядь, як сидів, малий негіднику! — просичала сестра.
Царевич знову сів.
Знадвору почувся гамір, серед якого вирізнявся добре знайомий усім голос. Його завжди балакучий власник і тепер без угаву говорив, щоправда, гучніше, ніж звичайно. Двоє високих чорних воїнів у пов'язках на стегнах тягли Брехунця за обидві руки. Вони виволокли його на терасу й поставили перед Чарівною Квіткою. Брехунець замовк і звів на неї очі. Чарівна Квітка відповіла йому незворушним кам'яним поглядом. Вона здавалася спокійною, мов душа, що вже переступила межу цього життя, і тільки вбрання в неї на грудях ледь здригалось. Раптом Брехунець помітив Царевича, який сидів навпочіпки коло Чарівної Квітки, прихилившись спиною до стіни. Брехунець сіпнувся в руках воїнів і чимдуж закричав: