— Треба про все подумати перед новою дорогою, — сказав батько, взявши дитину з рук материних. — Одного разу, на Порогах, мені довелося скрутно — я все мав, не взяв тільки солі. Ніколи того не забуду. Може, їй з дитиною доведеться сьогодні рушати в далеку мандрівку, то краще бути готовому. Між нами, Біле, я не знаю, чи це має який глузд, але гірше не буде.
Кухлика води вистачило охрестити хлопчика. Тоді його поклали в захисток, запалили вогнище й зготували вечерю.
Сонце стало навзаході, і небо ближче до півночі зробилося густо-червоне. Тіні стелилися дедалі довші, світло згасало, в темних лісових нетрях життя поступово завмирало. Навіть дике птаство на річці припинило галасливу свою суперечку й удало, що йде спати. Тільки в індіянському таборі був рух і гамір. Дужче торохтіли барабани, гучніше лунали несамовиті індіянські співи. Але як сховалося сонце, то й вони змовкли. Всю землю залягла пітьма й глибока німота. Гей Стокард став навколішки й виглянув у дірку між колодами.
Заплакала жалісно дитина й відвернула його увагу. Мати нахилилась над нею, але вона вже знову спала. Запанувала безмежна глупа тиша.
Зненацька долинув голосний крик вільшанки. Коротка ніч минала.
На галявині з'явилася ціла ватага темних постатей. Засвистіли стріли, заспівали напнуті тятиви. Їм у відповідь озвалися рушниці. Спис, кинутий дужою рукою, влучив у теслінку саме тоді, як вона схилилася над дитиною. Стріла, що, пролетівши між колодами, втратила розгін, вп'ялася місіонерові в руку.
Навалу несила було спинити. Галявину між таборами геть устелило трупом, але індіяни котилися вперед, як хвиля морська, що розбивається об вал і перекочується через нього, Стерджес Овен сховався до намету, а інших змела й поховала під собою ворожа лавина. По тому лиш Гей Стокард вибився на поверхню, відкидаючи від себе індіян, мов писклявих цуценят. Темна рука витягла з-під матері за ногу хлопчика і на весь вимах ударила ним об колоду. Стокард розтяв індіянинові голову аж до підборіддя, тоді став розчищати місце навкруг себе. Дедалі тісніше збивалося коло дикунське, засипаючи його зубчатими стрілами й списами з кістяними вістрями. Зійшло сонце, і в багряному промінні його вороги то наскакували, то відступали.
Вже вдруге індіяни накидалися на Стокарда, коли він не встигав учасно висмикнути сокиру, але він відбивав напад. Люди валилися біля нього, він наступав на мертвих і поранених, земля була мокра від крові.
А сонце тим часом підбивалося вище, і голосніше співали вільшанки. Врешті індіяни, вжахнувшись, відступилися, а він, насилу дихаючи, сперся на сокиру відпочити.
— Щоб мені з цього місця не зійти, ви таки справжній чоловік! — вигукнув Батіст Рудий, — Зречіться своєї віри і будете живі!
Стокард відмовився кволим голосом, але з гідністю.
— Гляньте на цю бабу! — сказав Батіст, коли до нього привели Стерджеса Овена.
Місіонер мав лише подряпину на руці, але невимовний переляк світився йому в очах. Непевний його погляд застиг на могутній постаті богохульника Стокарда, що не вважаючи на рани, зухвало стояв, спершись на сокиру — незворушний, владний, недосяжний. Стерджес Овен відчув велику заздрість до цього нечестивця, що ставить смерті ясне, сміливе чоло. Коли хто й скидався на Христа, то не він, Стерджес Овен, а той, Гей Стокард.
Чом же не він? І знову прокинувся в ньому прикрий жаль на своїх предків, що наділили його таким кволим духом. У ньому забуяв великий гнів проти бога, символу творчої сили, що сотворив його, служника свого, таким плохим і нікчемним. Навіть дужча людина в такій пригоді могла б стати відступником, а Стерджес Овен і поготів. Жахаючись кари людської, він знехтував гнів божий. Виходить, він піднісся так високо в служінні богові лиш на те, щоб звисока впасти додолу. Віра його була поверхова. Йому не дано сили духа обстоювати її, і це було несправедливо.
— Ну, то де тепер твій бог? — глузливо спитався Батіст Рудий.
— Не знаю, — слухняно відповів він, як школяр учителеві закону божого.
— А взагалі віриш ти в бога?
— Вірив…
— А тепер?
— Тепер ні…
Гей Стокард обтер з лиця кров і посміхнувся. Стерджес Овен здивовано глянув на нього, немов крізь сон. Між ними вже пролягала безмірно далека відстань, наче до того, що сталося й що мало статися, він зовсім не був причетний. Він був тільки глядачем, дивився лиш збоку, авжеж, віддалік. Голос Батіста Рудого ледве долинав до нього.
— Дуже добре. Я дарую цьому чоловікові волю, не чиніть йому ніякого лиха. Нехай іде з миром. Дайте йому човна та харчів на дорогу й покажіть, куди плисти до росіян, нехай оповістить їхнім жерцям про Батіста Рудого і його землю, де не визнають ніякого бога.
Індіяни підвели місіонера до стрімкого берега й там спинилися додивитись трагедію до кінця.
Батіст Рудий обернувся до Гея Стокарда:
— Правда, що немає бога?
У відповідь той посміхнувся.
Один із молодих індіян наставив списа.
— Ви віруєте в бога?
— Так. У бога моїх батьків вірую.
І він ще дужче стиснув сокиру. Батіст Рудий дав знак, і молодий індіянин пробив списом Стокардові груди.
Стерджес побачив, як кістяне вістря вийшло наскрізь; побачив Стокарда, що, як і перше, посміхаючись, захитався й помалу повалився на землю; почув, як тріснув зламаний держак описовий.
Тоді він поплив униз, щоб оповісти росіянам про Батіста Рудого і про землю його, де не визнають ніякого бога.