Проте в Михайла ще жевріє дрібка віри, що його не скарають на смерть. За що ж?! Він намагається ближче стати до дверей, щоб скоріше потрапити на суд. Він скаже суддям… Що? Як — що? Адже добровільно повернувся на відроджену Україну, став ученим, відкрив невідомі острови в Льодовитому океані, а тепер хоче всі свої сили віддати для радянської науки. Як у це не повірити?
Ось вивели одного, другого, скоро його черга — і він скаже, що готовий поїхати в експедицію на Північний полюс, він знаючий і витривалий… Але що це: вивели одного і вже беруть другого, а з тим що? Випустили? Чути здавлений крик, когось волочуть коридором, потім долунює глухий постріл — наче з підвалу. Беруть наступного, а за хвилину — знову глухий постріл… Ні, такого не може бути… я скажу, що мрію ще й про Антарктиду, я можу принести справжню користь, навіщо мене вбивати, це безглуздо!.. Знову виводять, і знову постріл. Боже, як чітко і злагоджено працюють!
Михайло вже не хоче на суд. Він намагається протиснутись поміж смертниками до тильної стіни: може, усіх не розстріляють, не може такого бути, щоб усіх… крайніх залишать, крайніх залишать… Та ніхто його не пропускає: твоя, голубе, черга, твоя… А як там? Вирок, підвал, лицем до стіни, а вбивці стоять півколом і ціляться з карабінів у потилицю. Чи впритул з револьвера?.. Я відпрошусь, знайду милосердних, вони теж хочуть жити, мають дітей… Знову постріл… Ні, мене вбивати не можна… я учений… навіщо стріляти в мій мозок, в якому стільки знань? Я не хочу, я не винен…
Я не винен!!!
Скитальник наближається до мене, мені він здається зовсім реальною людиною, кожух його пахне старою оленячою шкірою; а може, це мені не сниться; скитальник дивиться на мене страшними безумними очима, немов його в цю мить ведуть на страту, і він, збожеволівши, кричить:
"Тішся, дурню, я легко вмер! Ха–ха, я збожеволів і легко вмер!"
Я схопився.
У наметі було ясно, надто ясно, мовби вгорі світилася біла жарівка. Може, то пробивається крізь тент снігова білота?.. Я вдихнув носом повітря й знову почув запах старого оленячого кожуха; хтось сюди заходив, одягнутий в оленячий кожух, хтось чужий: у нас інший одяг. І пілка відхилена — струмує крізь отвір холодне повітря до намету, надворі біло… Хто заходив сюди, хто сидів тут, звідки взявся запах оленячої шкіри? Я глянув у кут і побачив сліди, схопився, виглянув надвір: до озера теж потяглися сліди на снігу. Вискочив з намету й остовпів: невже далі сниться?.. Над озером стояв високий кустратий дід в оленячому кожусі, з рушницею у руці… Це ж він — справжній скитальник! Я побіг, посковзнувся на снігу, упав і закричав:
— Хлопці, тут Михайло! Михаиле, підождіть!
На мій крик вибігли з сусіднього намету Юра, Віктор і Федір, вони теж загукали до постаті, що задкувала до берега замерзлого озера. Янченко кинувся бігти, та постать віддалялася, маліла і зникла з овиду в густій імлі.
— Це був він! — ударився руками об поли Федір. — Скитальник Михайло… І втік. Утік! Отут нам і капець…
У цю хвилину в небі почувся гуркіт.
Ми заціпеніли від невимовної радості й одночасно — панічного страху, що літак пролетить, нас не помітивши; дивилися вгору й стояли, мов одурілі, ніхто не здогадався кинути хворосту у ватру, щоб дати знак. Паралізуюча безнадія, яка тільки–но дійняла нас, коли зник в імлі єдиний можливий рятівник — скитальник Михайло, — не покидала; та ось в олов'яному небі з'явилася цяточка величиною з комаху, вона збільшувалась до розмірів кулика, куріпки, орла, і врешті прямо на табір почала легко спадати хвостата кабіна вертольота.
— Прилетіли!.. — видобув я із себе крик.
— Ну й що? — зиркнув на мене Федір так, ніби нічого особливого й не трапилося, і я аж тепер зрозумів, скільки важили для усіх нас його спокій і врівноваженість.
…Оце і вся розповідь для тебе, мій молодший брате: тривожна казка із щасливим фіналом. Скажеш, що набрид уже тобі той соцреалістичний хеппі–енд? Вірю. Та коли б сталося у нас інакше — чи міг би я тобі про все це розказати?
Пілоти виправдовувалися: після повернення з Ямба–то їх відразу перекинули на бурові в Хальмер; думали спочатку, що це займе небагато часу, та довелося врешті признатися начальству…
Усі ми знали, що будемо покарані, та це нас турбувало найменше: ми були врятовані з тундрового полону, з мініатюрного концтабору, в якому кожен по–своєму пережив страх відчуженості від суспільства, страх забутості й безглуздої смерті, — і більшої покари ніхто б не міг придумати.
Хлопці вантажили в кабіну речі, а я стояв і далі, розгублений, здоланий пережитим і продуманим, не вірячи, що ми врятовані. Такого почуття довелося мені вже один раз зазнати, коли мене випускали з воркутинського табору на волю, і я вертався до людей з невольничого світу, забутого Богом у тундровій пустелі.
Я тримав у руці коряжину–потвору, придивлявся до неї і дивувався, що враз утратила вона вираз лукавства, ненависті й жалюгідності — був це звичайний покруч, який не мав уже сили й потреби символізувати зло. І я без жалю опустив коряжину в сніг.
Вертоліт стрімко піднявся у біле небо, а воно, на наш подив, неждано прояснилося, туман розсмоктався, ніби всяк у зашкарублу тундру, низько над обрієм проступив крізь імлу рудий диск сонця, і я побачив унизу жорстокий і безпощадний простір — гігантську пастку, що чигає на людські жертви.
І в цю мить я зненавидів тундру. Знав, що десь серед її просторів загибає останній звиродень, якого лихе призначення примусило все життя тратувати закони людяності, й за це тепер розплачується — без вини винний. Мені стало чисто по–людськи жаль його, я пильно вдивлявся у засніжену пустку, чи не бреде десь він, збезумілий від розпачу, зганьблений підневільним життям, обкрадений ним, з украденою рушницею, яка єдина тепер може йому допомогти — відплатити смертю за смерть.
Я перестав думати про нього — одного з останніх злочинців сталінщини — і ненавидів цей край, який перетворював людей у покручів і жодної дороги, жодної стежини не проклав на своєму мертвому лоні, які могли б вивести жертву з його мертвої хватки.
Але що це? Снігове поле раптом закінчилося, ніби воно належало лише до володінь озера Ямба–то — юдолі смерті, з якої нам пощастило вирватися, і по тундрі у всі сторони світу простяглися чорні смуги, що звивалися по долинах та узгір'ях, немов сільські дороги, і зникали за горизонтом.