"Чому тобі враз захотілося воскрешати мене з мертвих? Навіщо розвереджуєш старі рани, роз'ятрюєш давній забутий біль, намагаєшся пізнати його і не можеш, вникаєш у каламуть нашого страху і вникнути не маєш сили, бо ніхто з живих не спроможний уявити паралізуючого жаху насильницької й неповинної смерті; з пісень, переказів і легенд, бо ж до архівів доступу не маєш — та й де ті архіви? — відтворюєш картини нашої програної війни, нагадуєш про неї, а правдивих реалій не знаєш; і пощо, нарешті, спотребився тобі я — убитий тому п'ятдесят літ молодий вчений, який не встиг нічого великого для науки зробити і без котрого народ спокійно обійдеться?"
"Я воскрешаю не вас, стрийку, а пам'ять про знівечене покоління. Кожен із вас мусить постати з мертвих і смертю смерть подолати незалежно від того, скільки хто встиг віддати свого життя людям; кожен має воскреснути, бо від забуття про вас маліємо ми — живі.
Я ловлю пам'ять про вас очима людей — чужих, знайомих і рідних: крізь їх зіниці входить у мою душу й закарбовується у серці не бачений мною світ, який не має права загубитися у зміні поколінь… У мене дома на стіні розмірено хитається маятник старосвітського годинника, подарованого мені покійною бабусею. Купила вона його ще перед Першою світовою війною, і досі він відлічив сімдесят п'ять літ — час, в якому повністю вмістилася історія двох поколінь і розпочалось життя третього, якому я зважився передати оповідь про звитяги і втрати, надію і безнадію, біль і суворий досвід двох попередніх.
Чи варто це робити, питаєте? Сієте в мою душу сумнів, чи потрібні, мовляв, будуть моїм дітям, внукам і правнукам відшумілі пристрасті їх предків, наскрізь просяклі муками і кров'ю? Хто зна… Але була у ваших потугах віра в живучість нашого народу, в його гідне призначення на планеті — чи ж то коли–небудь перестане бути актуальною ця проблема? Не перестане, бо якби так, то марним стало б усе, що досі створив мій народ.
Хитається маятник Хроноса на вагах двадцятого століття, яке минає. Йому, Хроносу, байдужі наші болі й радості, проте лише до нього, до глибин часу, звертаються люди навіть тоді, коли до пошуків спонукує їх не національна пам'ять і не синівський обов'язок, не біль, а звичайна цікавість: що там було, що приховано, що забулося, що пропало — хай то йдеться навіть про неіснуючу і нікому не потрібну Атлантиду… А ми воскрешаємо забуті миті історії живого нині народу.
Я не все знаю і про вас, стрийку. Чому ви ні разу не згадали про Соловки, адже ваша мрія — ступити на них хоча б однією ногою — сповнилася, та ще й як: ви не тільки ступили, вам довелося там зустріти свою останню мить. Чому мовчите, чи то аж так страшно було, що й згадати невміч?"
"Тобі, Євгене, легше буде й без мене уявити соловецьке пустище, ніж сказати всю правду про нашу програну війну на галицькому полі. Про трагедію розстріляного покоління у тридцятих роках ви нині говорите відверто, без страху, однозначно: у злочинстві сталінщини ніхто, крім виродків, уже не сумнівається, і вся правда — на нашому боці. А про історію українсько–польської війни хіба ти зважишся заговорити як безпристрасний літописець, коли тебе б'ють по пальцях живі ще варвари, які знівечили наші могили, а з другого — заколисані легендами, теж іще живі свідки нашого героїзму, немочі й безпорадності? Скільки разів ти вже переглянув у думці свою розповідь для молодшого брата, скільки рядків, які б могли обурити одних чи других, ти викреслив і заховав їх у пам'яті до кращого часу, коли можна буде сущим на українській землі людям сказати всю правду про славу і про ганьбу?"
"Я зробив скільки міг, стрийку. Хай моя зухвалість заговорити про це першим виправдає моє невміння і мою обережність… Скажіть, що трапилося з вами на Соловках?"
"А ти впевнений, що саме там обірвалося моє життя?"
…Пухка габа сну, немов гірський туман, накочувалася на Євгена клубками, і блідла в них примара образу стрийка Михаила; обличчя його мінялося, й він знову уподібнювався до кустратого й чужого скитальника з холодними, олов'яними, мов небо над озером Ямба–то, очима; погляд його часом ставав зловісний, і Євгена уві сні огортав безнадійний туск бранця, що потрапив у лабети злій силі, у цій пустелі всевладній, і був тією силою відкинутий від суспільства ним озлоблений скитальник, який не випустить їх із тундрового полону на світ Божий, помщаючись таким чином суспільству за своє осамотнення.
Але туман ставав чимраз густіший, він поглинув у себе й скитальника, і на світі не стало нічого, крім туману та покручених, переплетених, немов карликові зарості в тундрі, кущів карпатського жерепу біля ніг, а під ногами — кривавих латок рододендронів. Я умить упізнав стежку, що спиналася поміж жерепом із Пожожеської полонини на вершину Говерли; легко, як у молодості, поквапився нею угору, мене, крім розбудженої у цю мить туристичної охоти, гнала ще й цікавість: там, біля масивного, мов донжон[52], прикордонного стовпа, що бовванів у тумані, стояли два силуети, і я впізнав їх: були це мій батько і стрийко Михайло, яким раннього літа 1928 року чеські й польські прикордонники дозволили зустрітися на Говерлі.
Вони стояли на віддалі, немов чужі, бо до чужих світів, між якими пролягла смуга кордону, належали, й переступити його жоден не мав права і не бажав цього.
Іван зупинився на східному прузі прикордонної смуги, а позаду нього — у глибині, за здибленим і навіки застиглим штормом гір — простелялася його земля, уярмлена і рідна, якій він посвятив своє життя і прирік на терпіння за неї свою дружину і синів. Він був упевнений, сповнений гідності за свою посвяту. А на західному прузі стояв самотній і розгублений скитальник, який пролив за землю, нині тільки Іванову, кров, а не мав права на неї ступити, й перед яким прослалися у непроглядну повінь туману незвідані шляхи — до слави чи до безчестя, до свободи, а чи до неволі…
Я не намагався підслухати їхню розмову, та й не міг би її почути крізь повсть туману, я й так знав, про що вони розмовляли. А може, тільки думали і в думці докоряли один одному або ж прощали чи намагалися порозумітись, бо не тільки державний кордон проліг між ними, а й невигойний біль за кохану, а й розстань між скитальником і господарем, а також межа світогляду і різної віри у своє призначення на розшматованій землі.