— Я вирішив, Михаиле, виїхати до Харкова. Бегоунек має рацію: наше місце на Україні… Багато хто вже виїхав, ви про це знаєте. Якщо Грушевський зважився і навіть Гриць Коссак, то мені тим паче… Коли це вже станеться, я напишу вам — звідти. А ви самі вирішите…
— Я думав про це і — боюся, — відказав Михайло.
— А я — ні… Все, що відбувається тепер на Україні, не дає підстав боятися.
…Пив'ярня "У коцура" — це дві маленькі зали, з'єднані широким отвором дверей. Там з ранку до вечора сидять, міняючись, малостранські пиворізи за найсмачнішим у Празі пивом. Тут сідаєш за столик, підсуваєш до себе картонне кружальце із зображенням цинічно усміхненого кота, кивнеш пальцем офіціантові, який стоїть за шинквасом виструнчений, мов журавель, — і гальба пінистого пива вже перед тобою, на кружальці перша позначка червоним олівцем — такі позначки, якщо клієнт засиджується, обвивають віночком усе кружальце довкола.
Михайло замовив пиво і сидів за кухлем, стурбований словами Бегоунека, розмовою з Рудницьким, а ще раніше — з Ірчаном. Був роздвоєний, мов розламане яблуко, яке вже не стулиш в одне, та рішитися на щось конкретне не міг: можливо, була йому потрібна ще чиясь порада.
Нині він став асистентом, завтра стане лектором, потім — доцентом, професором — чи ж то варто покидати насиджене вже місце і йти в невідоме, непевне?.. Але що це? Я ж ризикував завжди. Що сталося зі мною на чужині? Що сталося з нами всіма, що ми так спокійно — із застільною бравадою і політичною пасивністю — цілих чотири роки лояльно чекали рішення Антанти? І який подвиг — не дали себе вивести з рівноваги брутальністю європейських політиків, ото тільки що вийшли на демонстрацію, ніби для протоколу, а далі поводимося, мов покірні телята, перед обличчям хамів… Таж у Галичині точиться хай і безнадійна, проте конкретна боротьба з окупантом, а тут, в еміграції, кожен другий без жодної на те підстави вважає себе розіп'ятим Христом, одягає на голову терновий вінок мученика і б'є рабські поклони перед господарем.
Чи ж не пора порвати із своїм минулим і, не забуваючи його та зміцнившись ним, стати творчою силою на Україні — вона ж одна!
Хтось привітався з Михайлом по–чеськи; підвів голову: біля столика навпроти нього стояв, спершись на палицю, високий чоловік. Лівою рукою підтримував ремінь, на якому тримався протез — дерев'яна кульша, правою підкручував довгого вуса й дивився на Михайла співчутливо й приязно.
— Воював? — спитав чоловік, і з тону питання можна було зрозуміти, що участь у війні він вважає найвищою гідністю мужчини.
— Воював, — відказав Михайло.
— А де?
— Всюди… Закінчив війну в Галичині.
— А–а, січовий стрілець… Вас тут багато, вас тут аж надто багато…
— Звільнити вам місце за столиком?
— Та ні… Я не з тих чехів, що хотіли б вас усіх зібрати докупи і перепровадити через перевал. Я з тих чехів, які намагаються збагнути моральний стан вигнанців із рідної землі… Вас тут часто бачу і давно знаю, що ви емігрант. Це на обличчі написано. Хто ви?
— Викладач Педагогічного інституту. Нині став ним, щойно захистив дисертацію. Михайло Шинкарук…
— Йозеф Балак, — відрекомендувався чоловік. — Учитель… І це ви отак наодинці святкуєте?
— Складіть мені компанію.
Пан Балак відчепив від стегна дерев'яний протез, засунув його під столик, умостився на кріслі й замовив два пива.
— З охотою… А кого будете вчити — чехів?
— Ні, українців.
— А коли вони звідси заберуться, тоді кого?
Михайло пильніше приглянувся до співрозмовника.
Хто він: нетерпимий до інородців шовініст, який прагне мати Чехію тільки для чехів, чи тверезомислячий реаліст? Останнім часом, коли на республіку почало насуватися найтяжче лихо — безробіття, у чеських газетах з'явилися образливі для українських емігрантів статті, в яких їх погордливо титуловано "тірольцями Сходу", що, мовляв, ніколи не стояли на незалежних позиціях, а завжди служили сильнішим сусідам, то хай собі йдуть у Польщу і стають її громадянами — чей же таку долю визначила їм Рада амбасадорів.
Пан Балак не зводив з Михайла погляду, і не було в ньому нехоті чи ворожості, а тільки співчуття. Він чекав відповіді на своє питання.
— Як бачите, я непогано знаю чеську мову, — відказав Михайло. — Хіба доконче тільки чех повинен учити чеха?
— Я так не думаю. Багато по світу інородної професури. Не можна всіх зганяти до свого краю, від цього наука втратила б цінне джерело інформації, емоцій, настрою, які йдуть до автохтона від чужинця. Але я думаю конкретно про вас: чи не краще б вам працювати дома? Я ж бачу на вашому обличчі зажуру. Нині у вас такий день, а ви сумні…
Михайло в цю мить уперше відчув — нібито пан Балак, немов лікар, відкрив затаєну в ньому хворобу — журбу. Відколи переступив чеський кордон, смуток не покидав його ні на хвилину, й він так звик до цього стану, що й не помічав його… Той холод серця, немов паморозь, весь час їжився на завмерлій пустелі душі, й почуття жили в ній хіба лише для того, щоб відчути власний біль і страх за життя. Тепер Михайло заглянув у свою душу і не знайшов у ній любові до краю, який його прихистив. І як то він міг–тут жити, учитися й працювати — без любові? А може, вона була, та чужина поволі висмоктала її, мов алкоголь здоров'я?.. Жорстокий Бог: створюючи людину, він прищепив їй любов до рідної землі, без якої вона чахне. Є багато кращих земель, ніж твоя, але ти тоді лише щасливий, коли повертаєшся додому. Чомусь–то англієць не покидає свого вогкого, мов для рептилій створеного краю, не перепливає тридцятикілометровий Ла–Манш, щоб зажити в казковій сонячній Італії. І ескімос не мандрує на південь, до сонця. Чому я досі тут, у цьому милому чеському раю? Чому ми на чужій землі — у безпеці і благополуччі — забавляємося у політику, ніби в карти граємо, чому ми гайнуємо час у казино за справжніми картами і займаємося цим ділом з таким поважним виглядом, ніби виконуємо тяжку роботу для свого народу? Який у цьому сенс?
Пан Балак ніби підслухав Михайлові думки, продовжував:
— Ви сумні тому, що — емігрант. Емігрант за своє врятоване життя платить усім: маєтком, громадським становищем, амбіцією — бо ж краще бути живим псом, ніж мертвим левом. Емігрант весь час відчуває свою неповноцінність, він деградує — стає запобігливим, озлобленим. Професор, наприклад, мусить брати в руки лопату, а генерал — молот. Вони змушені цим займатися, щоб прожити, але й аборигени роблять те саме. Різниця у тому, що емігранта можна в кожну хвилину позбавити праці, а абориген має на неї сяке–таке право. Тому емігрант заздрить, у безсонні ночі водно думає, ким він був або міг бути і ким став, а заздрісна людина — напівлюдина. І в цієї напівлюдини почуття первісного безмежного щастя від того, що уникнув смерті, і первісної безмежної вдячності господареві за його дозвіл зберегти собі життя покриваються накипом чорної злості, ненависті до людей, які живуть на своїй землі, хоч ті теж убогі, струджені, скривджені. Емігрант завжди потенційний ворог того, хто його прихистив, і тому абориген хоче його позбутися. Комірник може замешкати в домі господаря на якийсь час, але не навічно…