Українська національна рада віддруковує відозву, в якій закликає усіх стрільців, що залишилися у Львові, підпорядкуватись наказному отаманові, прізвища якого поки що не називає. 30 жовтня з Чернівців, де стояв курінь УСС під командою архікнязя Василя Вишиваного, прибуває до Львова сотник Дмитро Вітовський. Українська національна рада призначає його наказним отаманом. Делегація на чолі з Костем Левицьким іде до намісника Гуйна з вимогою передати Раді державну адміністрацію. Граф Гуйн відмовляється. Тоді Вітовський наказує Центральному військовому комітету взяти у Львові владу в ніч на п'ятницю — 1 листопада.
Комендант станиці УСС на Зиморовича отримав наказ вирядити всіх здорових стрільців і старшин до Народного дому — повстанського штабу. Нас набралося близько трьохсот.
У штабі кожному старшині дали окреме завдання. Мені з десятком стрільців належало роззброїти 15–й піхотний полк, рекрутований переважно з українців, у касарнях на Курковій і з мобілізованою там командою зайняти військову комендатуру на вулиці Красицьких.
У ніч на 1 листопада мрячив дощ. На вулицях було непроглядно темно; мій відділок пробирався навпомацки через Ринок до Руської. Тут у під'їздах чувся якийсь шемріт, ми сторожко розглядалися по боках — бездомні собаки то чи бездомні люди, а може, польські боївкарі, які — була чутка — закупили у здеморалізованих австрійських жовнірів у Яблоновських касарнях зброю.
Ми звели курки на карабінах, звернули на Ставропігійську, минули Лазарет, Порохову вежу і шнурком пішли вгору по Курковій.
На тротуарі перед касарнями бовваніла тінь вартового, я здалеку гукнув: "Стій, ні з місця!", вартовий не рухався, стояв, спершись на кріс.
— Віддавай, хлопче, зброю! — скомандував я, і він, аж мені стало дивно, радо віддав кріс. — Тепер ходи з нами. Ти звідки родом?
— З Тернопільщини, пане хорунжий. А ви прийшли нас роззброювати? — Молодий жовнір ішов попереду нас і раз у раз оглядався.
— Звідки знаєш?
— Та говорять уже відучора, що прийдуть нас роззброювати — або поляки, або українці. Як побачив я, що ви свої, то й від серця відлягло… — Хлопець помовчав мить, та, видно, був балакучий — заговорив знову: — Я називаюся Омелько Хома… Подумав собі тепер: слава Богу, що хоч команда буде українська, бо я по–німецьки ні бе ні ме… А куди пошлете нас воювати?
— Додому не хочеш? — спитав я.
— Як — не хочу! Хоч я з бідних, але корівка є своя, хто її там пасе, тато старі… Але ж ніхто мене не пустить, хоч нібито вже й по війні. Може, в українському війську легше буде…
— Легшого не чекай — війна тільки–но починається… Віддай йому кріса, — сказав я стрільцеві, який роззброїв жовніра. — Веди нас, Омельку, в касарню і скажи своїм крігсколегам, щоб не хапалися за зброю, бо біда буде.
— Та хто там за зброю ухопиться — усі додому рвуться! — Омелько побіг коридором, відчиняв двері, вигукував: — Алярм, вставайте, наше войсько прийшло!
Вояки схоплювалися, наспіх одягалися, вибігали в коридор і самі лаштувалися у дві шеренги. Позирали на нас недовірливо, я поквапився їх заспокоїти:
— Слухайте мою команду, жовніри! Іменем Українського центрального військового комітету ваш полк називається віднині Першим галицьким піхотним полком, який буде виконувати мої накази. Жовніри–українці підлягають військовій повинності воєнного часу, за дезертирство — польовий суд. Вояки всіх інших національностей — крок уперед! Виходьте, виходьте, не бійтеся… Ви вільні, — сказав я до кількох десятків гемайних[37], капралів, а теж офіцерів, яких уже привели стрільці з офіцерської казарми, — можете йти додому. Наказую вам залишити місто до двадцяти чотирьох годин. Решті — розібрати амуніцію й марш до лаштунку у дворі!
За півгодини полк із двохсот вояків марширував униз по Курковій. Темні отвори брам зловісно дихали на нас підвальним духом; шемроту, за тупотом колони, не чутно було, та я передчував: завтра з під'їздів, вікон, балконів, веж мансард і стрихів відкриється ворожа лінія вогню, яка не матиме ні фронту, ні тилу, яка оточить нас звідусіль і посіє градом куль у чола і спини — поляки не здадуть міста без бою.
Я зупинив колону на вулиці Красицьких перед будинком комендатури, наказав жовнірам налаштувати кріси й обступити будинок з усіх боків. Варти біля дверей комендатури, на диво, не було, у вікні на другому поверсі спалахнуло кволе світло: хтось там засвітив сірника.
Я узяв з собою п'ятьох стрільців, попросився й Омелько Хома — він тут бував, коли його затримали патрулі під час самовільного відлучення, знає ходи й виходи, — і ми побігли сходами догори. Омелько загримав кулаком у двері коменданта — мусить там сидіти хоча б черговий, якщо всі вже повтікали, хтось же черкнув сірником. Постукав ще раз — тихіше.
Почулися розмірені кроки, повільно скреготнув ключ у дверях, хтось там не квапився вітати нову владу, видно, був не з лякливих: я вийняв з кобури маузера. Відчинилися навстіж двері, у проймі на тлі жовтуватого світла гасової лампи стояв в елегантному фельдмаршальському мундирі сивоголовий мужчина під п'ятдесят років, він пристукнув закаблуками і відрекомендувався по–німецьки:
— Фельдмаршал Пфеффер! До ваших послуг.
Я віддав йому честь, мовчки простягнув до нього руку, і він теж без слова зняв із ременя кобуру, подав мені, підперезався й мовив:
— Я отримав по телефону наказ від нової влади здати комендатуру. Як старий воїн, підпорядковуюся, команда розпущена. Прошу провести мене у ваш штаб.
Я залишив у комендатурі залогу з п'яти стрільців і двадцяти жовнірів, потелефонував у штаб, діждався прибуття нового коменданта міста полковника УСС Миколи Мариновича і до четвертої години ранку привів до Народного дому інтернованого фельдмаршала й піхотний полк.
Своє завдання я виконав з честю.
До цієї передранкової пори під команду Центрального військового комітету стало півтори тисячі жовнірів і сто старшин — із касарнь Фердинанда і Яблоновських, з 19–го полку крайової оборони та 50–го вартового полку. Цими силами до ранку було взято намісництво, пошту, головний двірець, станцію Підзамче, будинок сейму, дирекцію залізниць. Влада у Львові перейшла до наших рук безкровно.