— Злиття культур — це русотяпство! — вигукнув Хвильовий, і всі в залі принишкли. Репліка Хвильового злякала присутніх: і чого він так знову, вже ж каявся з трибуни при секретареві ЦК Панасові Любченку. Що він знає, що прочув, що задумав? Так відверто ризикує… — Я за Європу, а не за європейський капіталізм, — додав глухо.
Коряк пропустив мимо вух вигук опонента, вів далі:
— Апологетика європейського модернізму — наша згуба. Зрештою, той напрямок не властивий для українців, у нас інші, просвітянські традиції. Може, я для тебе темна людина, але повір: антично–міфологічна ребусність поезії Зерова — це втеча від життя, це і є те естетство, самолюбування своїм виконанням, той онанізм, про який щойно сказав Курбас.
І тут прорвало Хвильового. Він підвиівся і, нахилившись через стіл до Коряка, промовив:
— Мені сподобалось, що ти назвав себе темною людиною, Володимире. А от щодо Зерова… Щодо Зерова я скажу тобі таке: цей поет озброєний вищою математикою мистецтва, для пролетарської художньої літератури він у мільйон раз корисніший, ніж сотні просвітян, що розуміються у мистецтві, як свиня в апельсині. Нове мистецтво створять робітники й селяни, я вірю у це. Створять вихідці з цих класів, але з тією умовою, що вони стануть інтелектуально розвинутими людьми… Хто цього не розуміє, той дурень. А хто розуміє, та мовчить, — він повів поглядом по всіх, хто сидів за столом і в залі, мить мовчав, мов суддя перед проголошенням вироку, і ця мовчанка тривала вічність… — Той — спекулянт!
Сказав це і вийшов.
За чотири дні після двобою Хвильового з Коряком Харків хоронив свого славного, незагнузданого, воістину революційного письменника. На цвинтарі хтось награвав на флейті шопенівський похоронний марш. Мені прошепотів до вуха Володимир Гжицький: "Це була його улюблена мелодія, не раз за чаркою він жартома просив, щоб її заграли на його похороні".
На громадянській панахиді промовляв Іван Микитенко — про талановитого письменника, який помилявся. Виступав і Коряк, витирав сльози й говорив про митця, який картав усе гниле в революції в ім'я своєї укоханої ідеї — комунізму…
"Це блюзнірство", — сказав Михайло, і більше я не чула від нього й слова про Хвильового. Самогубство письменника до решти розчавило Михайлову мужність. З тієї пори до нього все навальніше почав приходити Страх; я це бачила, та Михайло мовчав, і про його моральний стан я майже нічого не знала. Можу тільки уявити, здогадуватися, що діялося в його душі.
…Глуха тривога й не осмислене ще очікування лиха розростаються в мені, немов грибок у закритому підвалі, — тихо й безупинно. Пліснява розповзається, займає щораз більше місця, набирає потворних форм, які з'являються мені уві сні сюрреалістичними примарами, немов химери з картин Босха. Повзуть, досягаючи щупальцями мого горла, і я прокидаюся від липкого страху, який приходить, мабуть, до засудженого на страту, — мокрий від поту. Я не можу відтворити в пам'яті образи тих примар, мій страх не опредмечується, і мені тяжко від того, що я не владний побачити його у вічі й почати з ним боротьбу або ж змиритися.
Страх наповзає і вдень — звідусіль і нізвідки, він підсилюється усе моторошнішими новинами, і я стаю безпорадний, мов сліпець, що загубився у хащах, де з кожного боку чигає небезпека.
Читаю в "Известиях" промову Постишева, виголошену на пленумі ЦК КП(б)У, в якій він називає наркома освіти Миколу Скрипника, народного улюбленця, ярим націоналістом за те, що відстоює "націоналістичну" літеру "ґ" і українізацію та зриває поставки збіжжя.
Якого збіжжя? Де воно? І який стосунок до цього має Скрипник? Що за безглузда проблема з буквою "ґ"? Я перечитую промову ще й ще раз, бо не можу повірити, що Постишев, цей українофіл у вишиваній сорочці, став інквізитором і допомагає розкручувати на Україні колесо репресивної машини. Але чому Скрипник не відстоює себе, чому не схопиться руками за шприху колеса, не повисне на ній — щоб зупинити?
Скрипник стріляється. Як і Хвильовий.
Але чому боюся я, чим я кому завинив? Треба заспокоїтись. Ось–ось вийде з друку моя книжка "14 місяців на Землі Франца–Йосифа", а з її виходом мій авторитет ще більше зросте. Кому вигідно позбуватися випробуваного полярника, ученого, який аж тепер може принести соціалістичному суспільству справжню користь?
Проте мара страху кільчиться, пускає бліді пагони, упивається щупальцями, немов спрут, у живу душу й висмоктує рештки спокою, віри, рівноваги.
Чи помічає мій стан Ніна? Мабуть, ні. Вона чекає дитини, і всі її думки зайняті тим новим життям, яке має на світ з'явитися; добре, що воно зачалося ще до того, як страх засіявся незримою бацилою у моєму організмі, і її отрута не передасться дитині. Я оберігаю від липучої плісняви страху дружину й переконую її, що ми будемо щасливі.
Врешті мій страх почав набирати реальних форм. Це сталося після арешту ректора університету — професора історії Якова Блудова — за участь у троцькістсько–націоналістичному блоці.
Я був присутній на зборах професорсько–студентського активу, який одностайно засудив Блудова й вимагав для нього, підступного і скаженого пса, смертної кари. Не вірили ні вуха, ні очі: колишні друзі ректора, а надто ті, які запобігливо здалеку вклонялись йому мало не в пояс, жовтороті студенти, котрим лучилася вдячна нагода ступити перший крок до кар'єри, поривалися навперебій до трибуни і вимагали найжорстокішої розправи над ученим. "Невже Блудов і справді заплутався у ворожих тенетах? — думав я. — А коли й так, то звідки отак зненацька зродився у людей кровожерний ентузіазм? Зі страху?"
…Він ходить за мною. Нечутно, ніби рись, — безликий, безіменний. Я знаю, що там, серед людей на Соборній чи Павлівській площі, якими я щодня проходжу, тихо, немов нурець серед коралових рифів, пробирається він крізь натовп і йде слідом за мною, не спускає з мене очей, не відстає, аж поки я не заховаюся за своєю брамою в будинку на Римарській. Я рвучко її зачиняю, а тоді зазираю крізь щілину на вулицю, щоб побачити його, запам'ятати в обличчя: ось зараз він зупиниться біля брами… Нема нікого. Що це — манія переслідування? Може…