Отак і стояв він, затиснутий людьми, й тепер — лицем до лиця з паном Лукасевичем, мало що не впираючись підборіддям у його закручені спіральками шляхетські вуса. Обидва якусь мить мовчали, не зважуючись привітатися, бо ж ворогами розійшлися; дивилися один одному в очі й обидва помічали, що давньої ворожості в них чомусь немає, що з кожною миттю того вимушеного стояння очима до очей колишнє відчуження зникає, тане, і щось далеке й добре просвічується крізь цяточки зіниць — може, то спогад про колишні вечірні посиденьки на кухні в будиночку на Замарстинівській, коли натоптаний масний Едвард працював у нічній зміні, і з цієї причини в домі трамвайного кондуктора Лукасевича велися буденні розмови, не пов'язані з жодною політикою.
— Добридень, пане кондуктор, — привітався Михайло перший, і рештки настороженості вмить зникли з обличчя Лукасевича.
Натовп заворушився, тіснява відпустила, можна було й привітатися за руку, і Михайло хотів це зробити, та Лукасевич враз обняв його і потермосив, мов старого друга, чим немало здивував, та ще більше додалось йому подиву, а то й тривоги, коли старий припав обличчям до його грудей і захлипав.
— Що трапилося, пане Збігнев? — прошепотів Михайло, віднімаючи від своїх грудей долонями його голову. — І… чому ви тут?
Лукасевич витер долонями сухі очі, — думав, певне, що засльозилися, — з невимовною печаллю глянув на Михайла і проказав:
— Осиротіли ми із Сташкою, пане Місю. Сидимо тепер обоє дома, мов жебраки під костьолом… То я шукаю квартиранта, аби мав з ким слово заговорити, та й гріш зайвий не завадить.
— Де ж ваші хлопці?
— Нема… Пам'ятаєте, пане Місю, ви нашому Казикові залишили книжку якогось Дарвіна про те, звідки взялося життя на землі… То він читав, читав її, а коли вже дізнався, як воно, те життя, на світі почалося, — його власне закінчилось. Помер на сухоти… А про Едварда не питайте, не треба… — Він помовчав, потім спитав із надією: — Може, ви не маєте де жити, я б вас знову прийняв.
— Не маю де жити, то правда, — відказав Михайло. — Ночую в Академічному домі, а часто й на вулиці… Але ж я не маю роботи, чим буду вам платити?
— Це ще не біда, пане Місю. Роботу я вам знайду, якщо не боїтеся шміру. Мій приятель працює у вагонному депо на Підзамчі, там завжди треба рук. Тільки тяжка то праця.
— Я здужаю, пане Лукасевич, — втішено мовив Михайло. — Ходім.
Того дня Михайло почав працювати зчіплювачем товарних вагонів на станції Підзамче.
А увечері вони із Збігневом і Сташкою сиділи на кухні. Покойовий песик Нарцис, зовсім підупалий, згорнувся клубочком біля ніг господаря і глухо постогнував, господиня варила вечерю, а пан Збігнев і Михайло досягали з проржавілої консервної банки тютюн, скручували цигарки, готуючись до розмови про Едварда. Обидва знали: її не обминути.
Михайло засвітив сірника, простягнув його Збігневу, той відняв палаючий сірник із гостевих пучок і дав прикурити Михайлові. Це був вияв особливої прихильності господаря до квартиранта, Михайло наважився розпочати розмову.
— Де Едвард? — запитав твердо й суворо.
У Лукасевича підскочили вгору брови, а пані Сташка ще дужче зсутулилася над сковорідкою, в якій щось шипіло і шкварчало.
— Нема, пане Місю… І більше його в цій хаті не буде. Я виховував його польським патріотом, бо знав, що поляк має, на випадок чого, бути поляком. Нині я на те все дивлюся уже трохи інакше: війна навчила. Та все одно стою на тому, що якби щось там розпочалося між нами й вами, то кожен має стати на своєму боці. А він… Тут недалеко, на Голоскові, з давніх–давен стоять табором цигани. Їх вічно переслідували жандарми, бо циган є циганом — краде, а люди скаржаться у магістрат. Та ось коли в п'ятнадцятому забралися зі Львова москалі, прийшов до магістрату циганський ватаг і заявив, ще й підписався, що надалі цигани не будуть красти в довколишніх людей і взагалі стануть лояльними. Слова дотримав: цигани клепали серпи й сапи, ворожили; якщо й крали, то десь дуже далеко; а на крайньому шатрі табору, щоб достеменно засвідчити свою лояльність, вивісили австро–угорський прапор — таку собі різнокольорову шмату на тичці. Ну, а цього року почало все на світі мінятися. Поляки — за своє, українці — теж. Коли Австрія проголосила Польське королівство, а українці пішли маніфестувати із своїми прапорами, цигани, видно, задумалися, як їм бути. То завбачливо вивісили на двох крайніх від міста шатрах по прапору: біло–червоний й жовто–блакитний… А Едвард із своєю бандою вирізав уночі до ноги все шатро, на якому висів жовто–блакитний…
— Убити його мало, — проказав сам до себе Михайло.
Пані Сташка схлипнула над сковорідкою, Збігнев прикрикнув на неї без зла в голосі:
— Не флинькай, стара лябздо! Сказано — не наш син, і фертик. Поляк, може, й збудує польську державу, а бандит — ніколи. Так я йому й сказав, і він пішов із дому. Чув–єм від замарстинівських андрусів[33], що подався добровольцем до Варшави — у польський легіон… А ви живіть собі тут спокійно, пане Місю. Якщо й вибухне поміж нами війна, то колись, не скоро… Ви жонаті?
— Так… — відповів невпевнено Михайло. — Моя жінка працює у лазареті на Руській.
— То забирайте її сюди.
…Те спільне життя Михайла з Катрусею, те раювання з гірким присмаком всюдивідчутної біди, яка, немов молох, не могла насититися кров'ю, яка не втомлювалася, спустошуючи люд і землю, а, навпаки, усе дужчала й звіріла, погрожувала стати ще страшнішою, — те болісне кохання, пройняте постійною тривогою перед розлукою, тривало один рік.
Катруся й далі працювала в лазареті. Михайло, коли не відробляв денної зміни, відвідував лекції в університеті і таки за весь час навчання — передвоєнного й воєнного — назбирав відміток у матрикулі за три семестри. Знав, що не закінчить університету, ніяк йому це не вдасться, та жагу до знань не могла і війна вбити.
Гриць Шепетюк закінчив прискорений курс теології, висвятився і служив при Успенській церкві. Мешкав у келії церковного службового приміщення, від Михайла відчужився, зрідка зустрічався з Катрусею, а коли вона перейшла жити на Замарстинівську, то наче відрікся від сестри і, здибаючись з нею на Руській, картав, що живе не в законі.