Мою розповідь обірвав сміх Пенькова.
Він сидів зі своїм транзистором поруч із Федором на колоді, з апарата просочувалася тиха музика; Степан раптом вимкнув приймач, відсунувся від Янченка, наче з остороги, щоб той не штовхнув його ліктем, і єхидно засміявся:
— О, то ваш дядько мав не одну нагоду тішитись тією мигавкою на небі! Надивився, певно, на все життя…
Я підвівся. Один тільки крок — і дам йому в морду. За все. Навіть за те, в чому він і не винен. За цинізм, за бездушність, за куріпок, за людей… Але останньою надсилою, яка була в мені, стримав себе. Бо ж нам тепер потрібна, як ніколи, злагода: хто знає, що буде далі, коли вертоліт не прилетить. Якось треба вирватися звідси, бо згинемо тут; а Пеньков тутешній, він, напевне, краще за нас знає місцевість. Я стримався ще й тому, що в цю мить чіткіше, ніж раніше, розпізнав у ньому ту саму людину, яка мала колись наді мною безконтрольну владу і котрої я боявся; досі все ще сумнівався, що він мене впізнав, — тепер сумнівів не було: він дивився на мене холодно–жорстокими очима, як на жертву, яку тоді не вдалося розтоптати.
Проте жорстокий блиск у його очах чомусь швидко меркнув, танув і врешті зовсім зник. Я не розумів причини цього. Глипнув на Горбова, а тоді збагнув: на Пенькова впритул дивилися дві пари очей — Вікторові й мої. Він не мав сили стероризувати поглядом нас обох; як кожен тиран — великий чи малий — Пеньков був боягузом; Віктора він, видно, боявся: той міг про нього знати те, чого не знав я, адже служив на Сорок другій шахті вільнонайманим; Пеньков зовсім–таки знітився і, опустивши голову, почав крутити регулятор транзистора.
Янченко здивовано спостерігав нашу мовчазну перепалку, протягнув руку до Пенькова, той злякано сіпнувся; Федір посміхнувся і вимкнув приймач; я усе ще стояв і вимовив нарешті:
— Так, мій дядько мав можливість до кінця свого життя спостерігати ту, як ви сказали, мигавку на небі: у тридцятих роках він проживав у концтаборі на Соловках!
Зблиснули очі в Пенькова, я вгледів жаль в його очах: як він цього не знав раніше, і водночас — щире обурення, що я все–таки опинився на волі й нині розмовляю з ним як рівний.
Янченко, відчувши, що в товаристві визріває конфлікт, причин якого не знав, спробував розрядити напруження жартом:
— Женя по спадковості за дріт потрапив!
Пеньков криво посміхнувся:
— Фантазуєте, Євгене Івановичу. Ніколи не було таборів на Соловках.
— Для вас не було, — мовив я сідаючи. — Вам так колись сказали — і цього досить. Ви ж вірили…
— А таки вірили! — вискнув Пеньков. — І був порядок…
— Порядок був… — Я відчув, як у мені забурчакувала недавня кривда. — Був! І на Соловках — теж… Мій молодший брат Богдан, журналіст, поїхав якось на Соловецькі острови глянути на могилу Калнишевського і написати про нього… Так ось науковий працівник соловецького музею, показуючи братові Кремль, завів його до Преображенського собору. Брат побачив у соборі високе, аж під купол, триярусне риштування і запитав: "Іде реставрація?" — "Та ні, — відказав екскурсовод, — ще не встигли розібрати… Тут містився СЛОН".
— Слон? Який слон? — запитав Юра, прокинувшись з дрімоти.
— "Соловецкий лагерь особого назначения", — відказав я.
— Значить, був, — примирливо проказав Пеньков. — І порядок теж…
Віктор Горбов скрикнув, не стримавшись:
— Ти про той порядок забудь, Пеньков! Назавжди забудь, чуєш?
На зчахлій смерічці каркнув ворон, прокинувшись від голосу Віктора. Ми повернули голови: крізь сутінок білої ночі виднівся силует Вероніки.. Птах поволі розправляв крила, здавалося — хоче щільніше затулити від холоду своє тіло. Та, не складаючи їх, він ураз підскочив на вищу гілку, потім ще на одну і врешті — на вершечок дерева. Ще раз каркнув і тихо знявся у повітря. Описавши коло над нашими наметами, стрімко шугнув у південну сторону. Швидко віддалявся, зменшуючись, поки не став цяточкою, достоту як наш вертоліт першого дня відпочинку, і тихо зник.
Ми мовчки розійшлися по наметах.
Залізаючи у спальний мішок, Юра прошепотів:
— Не падайте духом, Євгене Івановичу. Все буде добре. Розповідайте далі про свого дядька. Я тоді вас уважно слухав, не спав… І нині слухав. Чуєте, дорогий мій панікере?
Друга картина за розповіддю Григорія Шепетюка
2 травня 1915 року, за кілька днів до Великодня, німецько–австрійські війська прорвали російську лінію між Горлицями і Тарновом, відібрали у противника Перемишль, а потім і Львів. Відень бурхливо святкував перемогу на Східному фронті.
Столиця Австро–Угорської імперії захлиналася від маніфестацій, маршів та банкетів. На вулицях і майданах народ вигукував осанну непереможному цісареві; під патріотичні гасла старих ветеранів–комбатантів, під зойки екзальтованих дам і панянок вимаршировували з Ляндштрассе, від будинку парламенту, щойно сформовані запасні полки в напрямку головного двірця: звідти вони ешелонами виїдуть на Східний фронт, щоб вибити москаля з кордонів імперії, перейти Збруч і встелити своїм тілом землі України. Вояків закидали квітами дами, старі комбатанти підбадьорливо помахували їм услід затиснутими п'ястуками, панночки посилали повітряні поцілунки, а жалісливі бабусі осіняли вояків хресним знаменням.
До стрілецького виздоровного коша на вулиці Петра Скарги щоденно прибували із шпиталю архікнязя Карла все нові й нові "виздоровці". Тут вони мали відлежатись до повного видужання, а потім перейти в касарні УСС, що розташувалися у приміщенні української гімназії на Гольдшлямштрассе, звідки, супроводжувані до двірця провідцями Бойової управи доктором Трильовським і професором Боберським, а ще поважними панями та панночками–українками, які працюють в Українському комітеті допомоги пораненим, — поїдуть наздоганяти десь уже аж на Поділлі стрілецьку кадру.
Михайло видужував надто поволі. Куля, що прострелила навиліт груди, не зачепила ні серця, ні хребта, проте рана гноїлася, хворий відхаркував кров'ю і вряди–годи в гарячці западав у непам'ять.
Його часто відвідував Гриць Шепетюк, підбадьорював: "Тримайся, козаче, ми ще повоюємо!" Михайло іронічно посміхався: "О, ти вже навоювався тут із сестрами–жаліб–ницями!.. Який же ти в чорта польовий курат, коли ні разу пороху в полі не понюхав?" Гриць виправдовувався: "А хіба тут не потрібна людям допомога — утіха, сповідь, таїнство Святого причастя, розгрішення перед смертю?" — "А там! — кипів Михайло і довго потім кашляв. — Там, де вмирають не під дзвони, а під рев гармат, де падають у сніг, у твань хлопці з розірваними кулями "дум–дум" обличчями, із знесеними черепами, з проколеними, мов овод соломинкою, грудьми, — там не потрібна розрада?.. А втім, не потрібна: на полі бою умирають без сповіді і без розгрішення, Грицю… "Коли вас вкладали у темну могилу, від крові земля почорніла, під хмарами круки стадами літали і бурею битва гриміла…" Страшна то пісня, складена кимось тут, у Відні. Але там її ніхто не співає і ніхто нікого не вкладає у могилу — вовки їдять стрілецький труп". — "Видужуй, Михаиле, і поїдемо звідси, як тільки наші визволять Львів. Трильовський радить мені закінчувати теологію, я ж — невисвячений курат". — "А там, дивись, і війна закінчиться, стрільці відвоюють Україну, і ти станеш єпископом у Станіславі… Мені один поранений стрілець таке говорив: спитали буцімто Трильовського, чому син не на фронті, а він відповів: "Мій син повинен жити для України". А мені не конче…" — "Не слухай побрехеньок, українцям ще ніхто не догодив". — "Та певно: голова Бойової управи мислить державно. Хтось же мусить після війни розбирати міністерські портфелі". — "Це крайнощі, Михаиле. Не можуть усі воювати на фронті. І не повинні…" Михайло водно допитувався, чи знає Гриць, куди поділася Катруся. Шепетюк опускав очі, відпекувався: "Звідки мені знати?.." — "Ні, ти щось приховуєш від мене. А краще було б для мого здоров'я, якби розказав". — "Видужуй, видужуй, Михаиле, усе згодом виясниться".