Полковник. Анічогісінько більше не знаю. Тож поготів дивна оця лунинка на шиї мого тутешнього сина. Я ніколи її в нього не помічав. Сьогодні помітив уперше. Того я пояснити справді не спроможен. Хоч звичайно все на світі пояснюю одним-єдиним словом: жарт.
Тереса. Так нехай же і далі жартується! Нехай жартується дощенту, впень! Шрам і лунинка, стріляний слід і мічення долею. Два полюси, два бігуни. Між ними вісь: я! Вісь, що навколо неї все обертається і що сама не здатна нічому запобігти. Вісь переламлюється. Бігуни розбігаються. У безмежність, як їм і належиться. Але не відайте. Нічого не відайте. Вам до лиця не відати. Ви потойбіч усього. Жартувати вбиваючи. Вбивати жартуючи.
Полковник. Ви схвильовані, Тересо. Я хотів би чим-небудь зарадити.
Тереса. Вони ж у вас близнята! Можливо, такі подібні, що годі їх розрізнити один поруч одного. Тож хіба можуть вони існувати нарізно? Хіба вони не шукатимуть один одного?
Полковник. Дитино моя. Дозвольте мені сказати свого роду заключне слово. Може, слово моє личитиме і на закінчення вистави цього вечора. П'ятнадцять хвилин по тому, як я зайшов до буфету востаннє, спало мені на думку, що ви взяли мене за монстра. Я не зношу думок, які непокоять мене. І тому поспішаю виладувати цю думку про монстра перед вами, щоб її якнайскоріше позбутися. Так от так. Зрозумійте суть справи. Нам ішлося не про самий факт убивства. Кожне життя кінчається смертю. Мертвому байдужісінько, що про нього думає живий: помер він ґвалтовною смертю чи так званою природною. Нам, родовому вояцтву, йшлося про те, щоб, на випадок ліквідації імперій, бути готовими просто і безболісно вмерти. А в разі потреби — так само просто і безболісно народитися знов. Перейти з поля битви на, скажімо, футбольне поле. Зрештою, і ми так само знали, що наш імперський спосіб життя вважатимуть колись у майбутньому лише за коротку усмішку всієї величезної історії. Ми знали навіть, що усмішку нашу вважатимуть за дурнувату. І все було б добре, якби не наші діти. Вони внесли у життя розлам. Дві ідеї одна проти одної. Те, до чого ми приготувалися природно, для них усвідомилося лише через взаємовиключені ідеї вбивства і невбивства. У розламі визирнула препаскудна річ: страх смерти. Про те вже я вам казав. Страх смерти, якого ми
цілковито не знали, сьогодні позначає і тих, хто за вбивство для ідеї, і тих, хто проти всякого вбивства взагалі. Я не беруся судити про жадну з обох ідей. Я не люблю ідей — цей маленький привілей дозвольте мені зберегти. Можливо, виникнення обох ідей одна проти одної було неминуче. Та від того не менш мені у кожному випадкові шкода людину, навіжену страхом смерти. Що робити?! Вони хотять такого страху. Нехай. Нехай світ будуватиме ідея. А ми — ми завжди готові поставити себе до розпорядимости у кожному ділі. Серед того — і в ідейно доброму ділі. Так. Ото й справді вся моя мова.
Тереса. Так ви вірите?
Полковник. У віщо?
Тереса. У майбутній світ?
Полковник. О, ні. Я не вірю. Віра це теж ідея. Він просто собі настане, майбутній світ, та й годі.
Тереса. Але вони... Вони обидва...
Усі. Тихше! Радіо! Увага!
Радіо. Увага! Надзвичайне повідомлення тайної поліції окупаційних збройних сил. Сьогодні вночі, рівно о дванадцятій годині виконано атентат на головного команданта тайної поліції за допомогою вкинутого у вікно його канцелярії пекельного приладу. Команданта і кількох людей, що були при ньому, в тяжкому стані відвезено до військової лікарні. їхнє життя перебуває в небезпеці. З огляду на те, що замах виконано на високу урядову особу, за що окупаційна влада складає відповідальність на все населення місцевосте, тайна поліція дає змогу населенню направити злочин безвідповідальних одиниць і ділом довести свою льояльність супроти окупаційного режиму, тобто — активною участю у розшукуванні злочинців, які зникли без сліду.
Усі. Браво!
Радіо. Водночас повідомляємо, що населенню загрожує небезпека для життя у кожному випадкові нелегального переходу через кордон. Вартові пости одержали сьогодні наказ у таких випадках стріляти без попередження. Наказ викликано тим, що невдовзі по виконанні вищезгаданого атентату трьом невідомим особам, які, правдоподібно, так само замішані у справі, пощастило дістатися через кордон невтральної країни у південному напрямі. За впіймання злочинців тайна поліція призначила високу нагороду. Усі. Браво! — Сталося! О катастрофа, очищувальна гроза, весняний дощ! — Ногу, ногу! — І душевне прочуття, таємні душевні акорди, яка радість! — Він чудовий! — Він великий!
Тереса. Так врятовані? Полковник. Як бачите. Тереса. Казка? Жарт?
Полковник. Скидається на те, що і одне, і друге.
Тереса. Буває так?
Полковник. Чому ні!
Тереса. Але що буде далі з обидвома?
Полковник. З ким — з обидвома?
Тереса. З близнятами, з близнятами?
Полковник. Ах, з близнятами! Ну, що ж. Може, воно не так уже і страшно. Звичайно, вони ще мандруватимуть кожен своїм колом. Чи, краще: кожен своїм півколом. Але півкола рано або пізно таки змикаються. Тож десь колись і вони, близнята, ще собі зустрінуться. Ви інакшої думки? Вагаєтесь?
Тереса. Вагаюсь? Ні. Вже не вагаюсь.
Полковник. Отож бо і є. Не варт вагатись. Ми їх ще спіткаємо. Вони ще зустрінуться.
1947